Св. Григорій Богослов. Думки, писані чотиривіршами

(за книжкою: Святитель Григорий Богослов, архиепископ Константинопольский. Мысли, писанные четверостишиями)

Цитати:

• Чому віддаси перевагу - діяльному чи споглядальному життю? У спогляданні можуть вправлятися досконалі, а в діяльності - більшість.
• Будь-яке слово можна оскаржувати словом; але життя чим заперечиш?
• Безмовна справа краща недотриманого слова.
• Благодать дається не тому, хто добре говорить, а тому, хто добре живе.
• Нічого не обіцяй Богові, навіть і малості, тому що все Боже.
• Коли станеш стриманим, тоді дам і в надлишку (автор має на увазі стриманість черева, та здається мені, що цей принцип можна поширювати на багато життєвих ситуацій – прим. Валерія М.).

Св. Григорій Богослов. Думки, писані одновіршами

(за книжкою: Святитель Григорий Богослов, архиепископ Константинопольский. Мысли, писанные одностишиями)

• • Цитати:
  • Бога май початком і кінцем будь-якої справи.
  • Найкраща користь від життя – вмирати щодня.
  • Намагайся дізнаватися про всі вчинки доброчесних.
  • Важко жити в бідності, але ще гірше розбагатіти неправедно.
  • Роблячи доброчинність, думай, що наслідуєш Бога.
  • Милості Божої шукай собі милостями до ближніх.
  • Володій тілом і упокорюй його щонайкраще.
  • Приборкуй гнів, щоб не втратити розуму.
  • Утримуй око, і язик нехай знає міру.
  • Вуха нехай будуть замкнуті ключем і нехай не перелюбствує сміх.
  • Світильником всього свого життя визнавай розум (хто там стверджує, що християнство і розум - несумісні? - прим. Валерія М.).

А у ваших дзвонах є 5 % золота?

Постійні читачі цього блогу знають, що до православних свят я намагаюся підготувати публікацію на християнську тематику. Сьогоднішнє свято не буде винятком. А поштовхом до її написання стала подія, що трапилася учора.

У нашій церкві я несу послух дзвонаря. Тож іноді маю відповідати на запитання щодо дзвонів. Це й непогано, оскільки, готуючись до цих запитань, і сам дізнаюся багато нового. Наприклад, нещодавно запитали, а як я знаю, як довго слід дзвонити? Сам цим ніколи не переймався – дзвонив, як дзвонилося, а тут мусив пошукати. Виявляється, у дзвонарів таки є своєрідний стандарт тривалості. Це… молитва. Точніше – 50-й псалом. Дзвонар має прочитати його повністю, доки б’є у дзвони. Зізнаюся, мені поки що так не вдається (або з ритму збиваюся, або з тексту), та орієнтир отримав. Тож запитання – це непогано. Але учорашнє виявилося несподіваним.

Про свободу християнства

Починається Великий піст, і можна передбачити появу в пресі та на телебаченні чергової порції нападок на «обмеженість» християнства. Особливо це стосуватиметься православ’я, яке не йде, подібно до протестантизму та католицизму, на поступки у своїх вимогах до життя вірян.
Почнуть з посту: це і не актуально в умовах сучасного життя, і небезпечно так надовго позбавляти свій організм тваринних білків, та й взагалі шкідливо так обмежувати свій раціон тощо. Поступово перейдуть і до інших сфер життя. Особливо люблять закидати православ’ю консервативністю в питаннях дівочої цноти та подружньої вірності. Буде й багато чого іншого, про що тут писати немає потреби – кожен, взявши до рук світську газету чи увімкнувши телевізор, зможе вдосталь прочитати про обмеженість і застарілість християнства взагалі та православ’я зокрема. Та найгірше в цій ситуації інше – більшість обвинувачів просто переказуватимуть вигадки одне одного, не завдаючи собі клопоту самостійно розібратися у цих питаннях. Здавалося б – є всі можливості для самоосвіти: немає заборони на читання Біблії, є український переклад Святого письма та праць Святих отців. Але ж ні – значно легше з року в рік переписувати одні й ті ж побрехеньки, приперчуючи їх анекдотами про попів чи фотографіями, де батюшка у піст їсть скоромне чи вживає алкоголь.

Чому розділене християнство

У світі сотні християнських конфесій. Усі вони визнають божественність Ісуса Христа, усі шанують Біблію загалом і Євангеліє зокрема. Євангеліє, у якому Христос молиться до Бога за всіх християн, аби вони «були єдині» (Ів. 17:11). А єдності немає. Молимося, аби об’єдналися «усі Церкви усіх народів світу», а між собою поєднатися не можемо. Увесь час щось заважає: мова, обрядовість, богословські нюанси. Як наслідок – люди, бачачи розрізненість і «множинність» християнства, починають сприймати його просто як «ще одну релігію» серед безлічі інших.

А мало ж бути навпаки. Згадаймо заклик Христа вести себе так, аби люди «бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного» (Мф. 5:16). Звучить просто і логічно: ставаймо щодень кращими – і люди побачать, що «з нами Бог». Але ж це важко! Значно простіше ховатися за зовнішніми ознаками, вирізнятися особливістю богослужінь чи нюансами вірувань. І це не лише щодо різних конфесій. Життя більшості християн теж переважно зовнішнє. Чим ми засвідчуємо свою віру? Піст, відвідування храму, молитва. Піст, у якому намагаємося злукавити соєвою ковбасою чи перетворити його у засіб для схуднення. Похід у храм – для розповсюдження нової порції пліток та політінформації. Молитва – переважно механічна або «як тривога».

Про ангелів

У сьогоднішній публікації мав би опублікувати другу частину виписок з роману «Гайдзін» Джеймса Клавелла, однак, зважаючи на завтрашнє православне свято (Собор святого архістратига Михаїла та інших небесних сил безплотних), пропоную поговорити саме на цю тему. Адже існує досить багато як художньої, так і псевдонаукової літератури з цього питання, то чому б не ознайомитися з православним вченням про ангелів.

Отож, згідно вчення святого Діонісія Ареопагіта (учня апостола Павла), яке прийняла Православна церква, існує 9 ангельських чинів. Їх поділяють на три ієрархії, в кожній з яких виділяють три рівні. Розглянемо їх у порядку «зверху-вниз» («від Бога до людини»):

Серафими (мініатюра
з «Малого часослова герцога Беррійського»)

Серафими (в перекладі з єврейської «ті, що палають»). Згідно слів пророка Ісаї (Іс. 6:2), їх зображають шестикрилими (два крила закривають ноги, два – обличчя і двома вони літають). Вони не лише вогневиді, їх назва показує ще й їхню палаючу любов до Бога (також серафими здатні розпалювати таку любов в інших).

Херувими («велика премудрість»). Їх іноді зображують багатоокими, аби показати їх розуміння премудрості Божої та Богопізнання. Через херувимів й іншим подається премудрість та відриваються духовні очі для боговідання. Серед найвідоміших херувимів – охоронець Едемського саду (Буття 3:24). Саме херувимів було заповідано зобразити на кришці ковчега завіту, у скинії та Єрусалимському храмі.

Престоли. Так їх називають, оскільки вони є ніби престолом Божим. Описати їх досить складно (як, загалом, і всі ангельські чини описуються переважно алегорично), найдивніший з описів можна прочитати у пророка Єзикиїля (1:4-18). Їх вважають також слугами Божого правосуддя та подателями розуміння праведного суду правителям і суддям.

Релігійна всеїдність

Свято-Покровська церква у Нових Петрівцях.
Автор фотографії: Олекса-Київ

Сьогодні у православних знову свято (а кажуть, що ми відкидаємо усі радощі життя і ледь не всіх прагнемо запроторити у монастир на хліб і воду) - Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього. Згідно нашої маленької традиції, пропоную вам чергову статтю на церковно-православну тему. Ще у далекому 2011 році в одній з газет натрапив на статтю про село Нові Петрівці Київської області. У цьому селі діють дві Покровських церкви – Київського та Московського патріархатів, що викликає закономірну плутанину серед жителів села. Але не це привернуло увагу до статті й проблеми, якій вона присвячена. Поштовхом до написання цієї публікації стало наведене наприкінці газетної статті опитування щодо релігійних уподобань жителів села.

Про ловців благодаті

Доки я готую чергову порцію виписок з «Тускуланських бесід» Ціцерона (знаю, що трохи затягнув з їх публікацією, але на те маю досить поважні причини), пропоную згадати ще одну нашу традицію: на великі православні свята говорити про різні аспекти православного життя у сучасному світі. Сьогоднішня тема «ловців благодаті» невипадкова, адже тривають спасівські свята, коли в церквах людно, як на Великдень. На жаль, як і на Великдень, значна частина їх приходить не до Бога, а «покропити/посвятити». Про таке споживацьке ставлення до Божих дарів і поговоримо сьогодні.

Дослідники стверджують, що на планеті немає жодного народу без релігії. І, напевне, кожен віруючий сподівається (хоч і глибоко в душі) отримати від Бога (чи богів) певний дар. Зміст його різниться залежно від світогляду та рівня розвитку того чи іншого суспільства: від вдалого полювання чи перемоги у битві до вічного життя чи навпаки – звільнення від безупинної життєвої круговерті. Спільним для всіх цих вірувань, починаючи від язичництва, є привнесений з людських стосунків ключовий принцип: щоб щось отримати, необхідно щось віддати.

Про троїчність Бога

Робота над запланованим перенесенням «Українського поетичного патріотично-виховного календаря» на цей блог трохи затягнулася (кінець року на роботі, городні клопоти тощо), однак оминути увагою сьогоднішнє свято не міг. У минулорічній публікації до цього свята, як ви пам’ятаєте, ми досить докладно розглянути згадки про Пресвяту Трійцю в Старому та Новому Завітах, сьогодні ж коли усі православні вшановують Пресвяту Трійцю, хотілося б поговорити про те, як пояснити таїну троїчності Божества невіруючим людям. Отож, ви хочете пояснити непояснюване – як це так: Бог один, але в трьох особах. Не три Бога, а один Бог, але має три окремих іпостасі (як це називають у церковних колах).

Відразу зазначу, що проблемою зрозумілого пояснення цього переймалися ще древні, яким треба було нести світло Христової істини у язичницькі народи. З того часу найпоширенішим є такі аналогії:

1. Сонце (як об’єкт) – світло (яке від сонця виходить) – тепло (теж виходить від сонця і супроводжує світло). Ми розрізняємо ці три об’єкти, вони сприймаються різними органами чуття, однак вони (з певним допущенням) є єдиними: якби не було Сонця – не було б і сонячного світла та тепла. І відчувати сонячне тепло, заперечуючи існування Сонця – теж безглуздо. Ця аналогія була найзручнішою для язичницьких народів, більшість з яких уже сприймали Сонце як божество.
2. Свічка (як об’єкт) – світло – тепло. Аналогія подібна до попередньо, однак уявити і «відчути» її набагато легше: більшість народів користувалися свічками з побутовою чи обрядовою метою.

Як поводитися у православному храмі (пам’ятка)

Вже кілька разів піднімав тему поводження у православному храмі (наприклад, тут і тут), тож вирішив трохи узагальнити інформацію. Точніше – скласти невеличку пам’ятку. Не впевнений, що сьогодні багато людей знайде час і можливість піти у храм (а слід було б – перемога нам зараз ой як потрібна), але наближаються «зелені свята», коли вервечки людей потягнуться у церкву: хто до Бога, а хто й просто по свячене зілля. Саме для початківців і спробував зібрати найнеобхіднішу інформацію про правила поведінки у храмі – від моменту входу в церкву до нюансів подавання записок та поставлення свічок. Пам’ятку викладаю у трьох форматах – спочатку рокартному (а як же без неї, але вийшла завеликою, тому клацніть на зображенні, аби переглянути його в збільшеному вигляді), потім – у текстовому, а наприкінці – у форматі *.pdf (зроблена у вигляді брошурки, аби ви могли собі роздрукувати з двох сторін аркуша формату А4). Нагадую, що це лише довідкова інформація, зібрана нефахівцем з різних джерел, тому обов’язково порадьтеся зі своїм священиком, якщо захочете масово її розповсюджувати. Отож:

Підсумки посту

"Христос у пустелі"(автор - Іван Крамськой)

У багатьох блогерів є звичка писати такі собі підсумкові публікації. Зазвичай вони припадають на новорічний період і містять звіти за минулий рік та плани на майбутнє. Для мене Новий рік жодного межового змісту не має (про своє ставлення до цього свята я вже якось писав), тому для своєрідного підсумку обрав вагоміший «злам» у щоденному плині життя – Великий піст.

Спочатку про результати, які виміряти найлегше: схуд на 7 кг (за цей тиждень вже «повернув» майже 4 кг) і позбувся 5 см у талії (повернувся до розміру 10-річної давнини). Цьому, звичайно, є кілька причин:

- обмеження у харчуванні (намагався дотримуватися приписів Церкви, особливо щодо «суворості» першого й останнього тижнів посту, тому саме на ці періоди припало по 3 кг втрати ваги);

- фізичні навантаження (хоча звичні тренування зі штангою полишив, однак майже щоденно вранці робив «мости», статичні підтягування і «вершника»).

Якщо говорити про менш матеріальні речі, то відчув, що в період посту став спокійнішим, врівноваженішим, дещо поблажливішим до оточення. Цьому сприяли, думаю, і певні гастрономічні обмеження (недаремно піст тілесний вважається невід’ємною складовою посту духовного), і щоденні молитви (про які вже писав нещодавно).

Віруючі і прихожани

Поступово стихають Великодні святкування, все рідше чути радісне “Христос воскрес!» - час і мені повертатися у робочий ритм. Сьогодні хочу запропонувати вашій увазі статтю, актуальність якої підтверджується кожного Світлого понеділка. Якщо ви бували у цей день у храмі – могли помітити разючу невідповідність у кількості вірян з попереднім (недільним) днем. Ще вчора люди не лінувалися встати опівночі чи до світання, прийти (іноді досить здалеку) до церкви. Сьогодні ж – у храмі одиниці. Чому так? Мусимо з жалем визнати, що більшість приходила не прославити воскреслого Христа, а посвятити «паску, крашанку й ковбаску». Про це – наша сьогоднішня стаття.

 Віруючі і прихожани.

Останнім часом ЗМІ почали приділяти більше уваги релігійному життю. І це, безумовно, корисна і потрібна тема. Але наскільки життя кожного з українців є насправді релігійним? Релігія буквально означає “відновлення зв’язку”. Для людей, які пережили наступ радянського атеїзму, це мало б бути відновлення зв’язку з Богом. На перший погляд, так і сталося – щороку збільшується кількість людей у храмах, вже традиційними для нашого життя стали хрестини, вінчання та інші обряди. Але дуже часто ця “воцерковленість” лише зовнішня – люди стають прихожанами, не ставши справді віруючими.

Як свідчить статистика, населення більшості країн за цим показником можна поділити на три групи. Близько 80 % становлять люди, які ставляться до віри лише як до традиції предків і найчастіше бувають у храмі лише на великі свята (про таких говорять: як не зайде у церкву, а там усе паску святять). Завітайте до храму на Великдень чи Водохреща, і здається, що Україна – виключно православна країна. Але вже за 2-3 тижні, зайшовши у той самий храм, побачите зовсім іншу картину. Навіть у неділю (яка є щотижневим згадуванням Воскресіння Христового) людей зовсім небагато, не кажучи вже про вечірню суботи. Оці вірні у більшості своїй і є справді віруючими (близько 10 % населення). На жаль, це переважно люди літнього віку, що спромоглися зберегти у своїй душі іскру Божої любові. До третьої групи (інші 10 %) належать атеїсти (невіруючі), які принципово не ходять до храму, а також люди, які за своїми переконаннями не потребують спільної храмової молитви (та й молитви взагалі). Це ті, хто вірить у теорію еволюції радянського зразка (насправді Дарвін був віруючою людиною), Абсолютний Розум, Небесний Інтелект, Долю, деїсти (“Бог створив світ, але більше не втручається, тому молитися марно”), а також представники деяких з сучасних “вір”. Вони досить стійкі у своїх переконаннях, нав’язуючи їх своїм дітям (найчастіше наказово). Останні, відчуваючи природне прагнення до Бога, на жаль, найчастіше йдуть не до храму, а шукають його в різноманітних сектах, медитаціях, мантрах, наркотичних мареннях чи інших небезпечних захопленнях.

Філологія посту

Останній тиждень Великого посту наближається до завершення, а я ще не виконав одну обіцянку – розглянути походження самого слова «піст». Відразу зазначу, що на сьогодні існує дві абсолютно несхожі версії. Одну з них можна зустріти у академічних словниках (наприклад, у відомому 7-томному етимологічному словнику української мови), про іншу нещодавно почув по радіо (що й наштовхнуло мене на ідею написання цієї статті). Наведу обидві, а ви вже обирайте, яка вам ближча чи здається достовірнішою.

Першою розглянемо класичну версію (подаю максимально близько до тексту «Етимологічного словника української мови»: В 7 т. / Редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. – (Т. 4: Н–П). – К.: Наук. думка, 1982–2006.): піст - «невживання скоромної їжі»: російське, білоруське, болгарське, македонське пост, давньоруське постъ, польське post, чешське půst, словацьке pôst, верхньолужицьке póst, нижньолужицьке spot (<*póst), сербохорватське пôст, словенське pòst, старослов’янське постъ; - пізне праслов’янське postъ «піст»; - запозичення з давньоверхньонімецької мови; давньоверхньонімецьке fasto «піст», fasta «піст» разом зі спорідненими дієслівними формами давньоверхньонімецької fastēn, готської ga(fastan), давньоанглійської fæstan, давньоісландської fasta з первісним значенням «триматися міцно, держатися стійко», переносним «утримуватися від їжі», а також з давньоверхньонімецьким і давньонижньонімецьким festi «міцний, твердий; стійкий, сталий»; відповідають давньоіндійському pastyàm «стале місце; дім, двір; місце, де живуть»; необґрунтоване припущення про давню спорідненість праслов’янського постъ і давньоверхньонімецького fasto.

Як бачимо, це слово має близькі за звучанням відповідники у багатьох мовах, що говорить про велику можливість єдиного попередника. Однак лінгвісти до сьогодні не можуть з’ясувати: ми запозичили у німців (їхнє «ф» перетворилося у наше «п» за аналогією з «Филип»/«Пилип»), чи давні німці перейняли це слово у наших далеких пращурів.

Про обороноздатність душі

Ще раз вітаю вас з учорашнім святом Благовіщення. Сподіваюся, кожен з вас минулого дня отримав гарну звістку. Навіть не «сподіваюся», а впевнений. Проаналізуйте учорашній день – і ви обов’язково знайдете у ньому якусь гарну новину чи подію (не шукайте лише глобальних подій, що мали б кардинально змінити усе ваше життя, пригляньтеся до невеличких, але важливих для вас звісток). У мене ж для вас звістка не дуже втішна. З досвіду минулих років знаю (а нещодавно ще й у газеті вичитав), що у ці, останні перед Великоднем, дні лукавий особливо намагається занапастити людину. Аби таким чином ніби ще раз підкреслити, що Христова жертва була марною і ми (тобто люди) цього ніскільки не варті. Тож не варто розслаблюватися в очікуванні близького Свята. Навпаки, потрібна особлива уважність і самоконтроль. У цьому, звичайно ж, допоможуть піст (побожні люди намагаються сьогодні та у п’ятницю взагалі не вживати їжі) та молитви. Сьогодні хочу поділитися з вами двома молитвами, які вже не раз допомагали мені налаштовуватися на відповідний лад і зберігати християнську свідомість у щоденній круговерті. Одна з них – відома молитва Єфрема Сиріна, яка щоденно читається у дні Великого посту. Я трохи удосконалив її переклад, аби надати певної ритмічності, зручної для запам’ятовування. З цією ж метою розіб’ю її на окремі рядки:

«Господь і Владико життя мого,
Духа ліні і зневіри,
Владолюбства і пустомовства –
Не дай мені.
Духа ж доброчесності, смирення,
Терпіння й любові –
Даруй мені, рабу Твоєму.
Так, Царю Боже,
Даруй мені бачити провини мої,
І не осуджувати брата мого,
Бо Ти благословен єси на віки віків. Амінь.»

У церкві глядачів немає

 Фото з сайту храму Свв. Жон-Мироносиць м. Вінниці

Перша неділя Великого посту насичена богослужіннями: щодня читається Великий Покаянний канон преподобного Андрія Критського, субота традиційно є поминальною. Тож людей у храмі зазвичай дуже багато. На жаль, більшість з них відвідає храм лише в один з цих днів (або й лише в неділю, аби "відбути піст" - сповідатися та причаститися), і потім до самого Великодня вважатиме свій обов’язок перед Богом виконаним. Спостереження за такими людьми, їх поведінкою в храмі й поблизу нього й стали приводом для написання сьогоднішньої статті.

Багато людей, уперше потрапивши до храму, сприймають богослужіння як певне театральне дійство, де більшість присутніх виконує роль глядачів, а церковно- та священнослужителі є акторами певного спектаклю. Цьому сприяє і деяка подібність оформлення храму: є підвищення, що слугує своєрідною сценою, є іконостас, схожий на завісу (куліси), є хор, що разом з виголосами диякона та священика забезпечує звуковий супровід, наявні світлові ефекти (свічки, запалюване у певний момент панікадило), на стінах і стелі – художнє оформлення, існує певний сценарій, є навіть своєрідна каса (на вході слід купити свічечку-квиток і лише потім проходити на «своє місце»). І навіть те, що у деякі моменти богослужіння священик з дияконом проходять межи людьми (здійснюючи кадіння храму), не руйнує отриманого враження – на сучасних концертах та й у деяких виставах артисти також спускаються до глядача. Єдине, чого не вистачає для повної подібності – крісел. Або хоча б лавок (як це можемо бачити у католицьких костьолах). Тоді б і справді можна було б розслабитися і насолоджуватися «видовищем». І навіть вставати у певні моменти богослужіння, як це роблять у концертних залах, дякуючи співакові за вдале виконання.

27 лютого – День самообмеження заради України

Читаючи автобіографію Ганді, декілька разів натрапляв на згадку про голодування «не для себе». Аби запобігти якимось небезпекам чи спонукати інших до певних дій, Ганді вдавався до одно- чи кількаденного посту. Іноді до нього приєднувалися цілі громади однодумців, а одним з найбільших своїх здобутків Ганді вважав проведений у 1919 році Всеіндійський день посту і молитви.

Ця традиція притаманна не лише індуїзму. Згадаймо старозавітну Ніневію, жителі якої (разом з правителем) прийняли обітницю посту, аби уникнути лиха, провіщеного для цієї держави пророком Іоною (Іона, 3:5-10). Там же читаємо про Іосафата, за правління якого вся Юдея оголосила піст, почувши про наближення іноземних загарбників (2Пар, 20:1-4). У Новому Завіті описано 40-денний піст Ісуса Христа, яким він готував себе до протистояння з дияволом (Мф, 4:1-2).

Як бачимо, у минулі часи піст передував випробуванню, мав відвернути лихо чи хоча б полегшити його. В уявленні ж більшості сучасних людей піст – це лише «період перед об’їданням». Особливо це стосується великоднього посту – більшість сприймає його лише як прикру (й необов’язкову) передумову для пасок, крашанок, домашньої ковбаси та інших смаколиків. Тобто все перевернулося: древні обмежували себе, аби уникнути лиха – ми ж допускаємо певне обмеження (переважно в їжі), знаючи про гарантовану винагороду (для більшості, на жаль, теж переважно гастрономічну). Але ж хіба все так добре у житті кожного з нас і країни в цілому, аби допускати таку недбалість?

Голодує Надія Савченко. Голодує на знак протесту проти неправди і несправедливості. Так робив Ганді, так у свій час голодували «в’язні совісті» в колишньому СРСР. Але більшість слухає про це, нерідко сидячи за обіднім столом. Ми сприймаємо це, як чергову новину, забуваючи про неї вже майбутньої миті... На сході гинуть наші вояки. Чи розуміємо ми справжнє значення слова «наші»? Адже для багатьох це лише протилежне до «їхні». Невже, як у попередню війну, смерть має засмутити кожну родину, аби стало зрозумілим: усі ми – велика родина і єдиний організм, біль одного з нас не може залишати байдужими усіх інших.

Церковна свічка – дар Богові чи талісман?

Нещодавно ми з вами відсвяткували свято Стрітення Господнього. Зазвичай цього дня у церкві дуже багато людей - але не тому, що наш народ повною мірою усвідомлює всю глибину і велич цієї події. Розгадка набагато простіша: цього дня святять воду,  та ще й свічки на додачу. Про свячену воду та пов'язані з нею забобони розповім якось іншим разом, а от безліч усіляких "народних" вірувань щодо звичайної церковної свічка (з деякими з них стикався особисто, та й будь-який священик вам їх десятки розповість) спонукала до написання цієї статті.

Певне, немає звичнішого поєднання в уяві будь-якої людини, ніж церква і свічка. І зайшовши до храму, більшість підходить в першу чергу саме до свічниці. Це цілком виправдано з обрядової точки зору: чи прийшла людина просити Бога, чи дякувати Йому за зіслані милості, вона прагне звертатися не з порожніми руками, а принести хоч невеличкий дар. Саме свічка стає тим еквівалентом жертви, з яким приступали до Бога старозавітні люди. Жертви добровільної й абсолютно необтяжливої. Про жодну компенсацію тут не йдеться – адже дари Божі набагато щедріші, а потреба Його – не так у кількості та розмірі свічок, як у щирому звертанні віруючого.

Та й цей символ молитовного горіння, на жаль, з часом став об’єктом забобонних “вправ”. І не лише за межами церковної огорожі (де свічка є традиційним атрибутом різноманітних ворожок, провидиць та спіритичних сеансів), але й у самому храмі. Аби випадковий перехожий, що за покликом душі зайшов до храму, знав, яка кількість забобонів оточує придбану ним свічечку, він би не наважився навіть підійти до свічниці. А якщо він мав необережність принести свічку з собою – тут вже він повною мірою відчує всю “доброту, теплоту і миролюбність”, якою променяться деякі церковні служниці. Бо ж, виявиться, що така свічка і “неблагодатна”, і “не освячена”, і “чадить”, та й взагалі – не можна, і край. Та і “правил користування” правильною (тобто придбаною у цьому храмі) свічкою скільки – аби він тільки слухав. Ледь не за руку проведуть, і на кожному кроці проінструктують:

Про Обрізання і обрізання

Св. Василій Великий

Сьогоднішній день багатий на свята. Хтось вкотре святкує Новий рік (про хронологічну плутанину я вже писав нещодавно), хтось (особливо з цим ім’ям) «справляє Василя» (мається на увазі св. Василій Великий, пам'ять якого вшановується сьогодні), для когось сьогоднішній день – ще одна нагода відвідати знайомих із засіванням і добрими побажаннями. Але в церковному календарі цей день насамперед називають Обрізанням Господнім. Саме ця подія, що сталася на 8-й день після народження Ісуса Христа, є ключовою в церковному богослужінні. І саме нею іноді докоряють християнам. Насправді ж існує традиційний набір таких «докорів»: чому християни, які визнають Старий завіт,  їдять свинину, яка в ньому заборонена (там ще декілька десятків різноманітних тварин перераховується – див. Левит, 11: 4-30), чому не приносять обов’язкову десятину (хоча, правду кажучи, деякі сучасні секти цього вимагають і непогано на цьому заробляють), і, найголовніше – чому не обрізуються. Останній докір підсилюється ще й тим, що сам Ісус Христос обрізався згідно старозавітнього закону. Тож здається, ніби у наших опонентів є всі підстави звинувачувати нас у недотриманні боговстановлених законів і «псевдохристиянстві». У цій статті я не ставлю собі за мету дати розгорнуту відповідь на ці закиди (та й не маю, чесно кажучи, достатньої освіти), але основну ідею спробую висвітлити.

Слава святій єдиносущній, животворчій і нероздільній Трійці

Сьогодні ми з вами святкуємо день святої Тройці, оскільки вважається, що саме у цей день щонайповніше виявила себе третя іпостась триєдиного Бога – Святий Дух. Деякі псевдохристиянські (і навіть зовсім не християнські, але мімікруючі під неї секти, наприклад – Свідки Ієгови) не визнають троїчності Бога, наголошуючи на тому, що ні в Старому, ні в Новому Завіті саме слово «Трійця» не зустрічається, а з’являється лише в пізніших богословських працях. Однак це аж ніяк не означає, що троїчність Бога була вигадкою богословів. На підтвердження цього пропоную цитати саме зі Старого Завіту, де досить чітко вказується на цю ознаку Бога. Чому ж просто не написати, що Бог єдиний в трьох особах – відповім наприкінці.

Перший аргумент зустрічаємо уже в першому рядку Біблії: «На початку створив Бог небо і землю». Ніби все правильно, однак якщо поглянути в оригінальний текст, то дієслово «бара» (створив) вживається в однині, а «елогім» (Бог) – у множині, тобто дослівно це б звучало як «На початку створив Боги небо і землю». З цієї ж точки зору цікавим є базовий вислів, що ніби вказує на єдність Бога: «Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш, Господь єдиний є» (Второзаконня, 6: 4). Здавалося б, що може бути конкретніше. Але якщо знову придивитися до слів, то помітимо, що єврейське слово «ехад» (один) насправді означає не монолітну, а СКЛАДЕНУ єдність, як це буває у випадку з сім’єю, яка складається з чоловіка і жінки, але є єдиною (це слово і зустрічаємо у момент, де Господь говорить про створення сім’ї – Буття 2: 24).

Від Матфея Святе Євангеліє (гл. 4-5)

1-3 4-5 6-7 8-9 10-11 12-13 14-15 16-18 19-20 21-22 23-24 25-26 27-28

4 Тоді Ісус виведений був Духом у пустелю, щоб спокушав Його диявол. 2 І постився сорок днів і сорок ночей, наостанку зголоднів. 3 І, приступивши до Нього, спокусник сказав: якщо Ти Син Божий, скажи, щоб каміння це хлібами стало. 4 Він же сказав йому у відповідь: написано: не хлібом єдиним житиме людина, але всяким словом, що виходить з уст Божих. 5 Тоді узяв Його диявол до святого міста і поставив Його на крилі храму, 6 та й каже Йому: якщо Ти є Син Божий, кинь­ся вниз, бо написано: ангелам Своїм заповість про Тебе, щоб оберігали Тебе, і на руки візьмуть Тебе, щоб не спіткнувся об камінь ногою Твоєю. 7 Сказав же йому Ісус: написано також: не спокушай Господа Бога твого. 8 Знову бере Його диявол на дуже ви­соку гору і показує Йому всі царства світу і славу їхню, 9 та й говорить Йому: це все Тобі дам, якщо, впав­ши, поклонишся мені. 10 Тоді Ісус говорить йо­му: відійди від Мене, сатано, бо написано: Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому Єдиному служи. 11 Тоді залишив Його диявол, і ось ангели присту­пили й служили Йому.

12 Коли ж почув Ісус, що Іоан відданий під варту, пішов до Галилеї. 13 І, залишивши Назарет, прийшов і оселився в Капернаумі приморському, в краях Завулонових і Неффалимових, 14 щоб збулося сказане пророком Ісаєю, який говорить: 15 земле Завулонова і земле Неффалимова, за Йорданом на шляху приморському, Галилеє язичників. 16 Народ, що сидів у темряві, побачив світло велике, і тим, що перебувають у країні й тіні смерти, світло засяяло їм. 17 Відтоді почав Ісус пропо­відувати й говорити: покайтеся, наблизилося бо Царство Небесне.

18 Проходячи ж біля моря Галилейського, Він побачив двох братів: Симона, що звався Петром, і Андрія, брата його, які закидали сіті в море, бо вони були рибалками. 19 Та й каже їм: ідіть за Мною, і зроблю вас ловцями людей. 20 І вони зараз же, покинув­ши сіті, пішли за Ним. 21 І, віді­йшовши звідтіля, побачив інших двох братів: Якова Зеведеєвого та Іоана, брата його, у човні із Зеведеєм, батьком їхнім, які лагодили сіті свої, і покликав їх. 22 Вони, одразу ж покинувши човен і батька свого, пішли за Ним.