Віруючі і прихожани

Поступово стихають Великодні святкування, все рідше чути радісне “Христос воскрес!» - час і мені повертатися у робочий ритм. Сьогодні хочу запропонувати вашій увазі статтю, актуальність якої підтверджується кожного Світлого понеділка. Якщо ви бували у цей день у храмі – могли помітити разючу невідповідність у кількості вірян з попереднім (недільним) днем. Ще вчора люди не лінувалися встати опівночі чи до світання, прийти (іноді досить здалеку) до церкви. Сьогодні ж – у храмі одиниці. Чому так? Мусимо з жалем визнати, що більшість приходила не прославити воскреслого Христа, а посвятити «паску, крашанку й ковбаску». Про це – наша сьогоднішня стаття.

 Віруючі і прихожани.

Останнім часом ЗМІ почали приділяти більше уваги релігійному життю. І це, безумовно, корисна і потрібна тема. Але наскільки життя кожного з українців є насправді релігійним? Релігія буквально означає “відновлення зв’язку”. Для людей, які пережили наступ радянського атеїзму, це мало б бути відновлення зв’язку з Богом. На перший погляд, так і сталося – щороку збільшується кількість людей у храмах, вже традиційними для нашого життя стали хрестини, вінчання та інші обряди. Але дуже часто ця “воцерковленість” лише зовнішня – люди стають прихожанами, не ставши справді віруючими.

Як свідчить статистика, населення більшості країн за цим показником можна поділити на три групи. Близько 80 % становлять люди, які ставляться до віри лише як до традиції предків і найчастіше бувають у храмі лише на великі свята (про таких говорять: як не зайде у церкву, а там усе паску святять). Завітайте до храму на Великдень чи Водохреща, і здається, що Україна – виключно православна країна. Але вже за 2-3 тижні, зайшовши у той самий храм, побачите зовсім іншу картину. Навіть у неділю (яка є щотижневим згадуванням Воскресіння Христового) людей зовсім небагато, не кажучи вже про вечірню суботи. Оці вірні у більшості своїй і є справді віруючими (близько 10 % населення). На жаль, це переважно люди літнього віку, що спромоглися зберегти у своїй душі іскру Божої любові. До третьої групи (інші 10 %) належать атеїсти (невіруючі), які принципово не ходять до храму, а також люди, які за своїми переконаннями не потребують спільної храмової молитви (та й молитви взагалі). Це ті, хто вірить у теорію еволюції радянського зразка (насправді Дарвін був віруючою людиною), Абсолютний Розум, Небесний Інтелект, Долю, деїсти (“Бог створив світ, але більше не втручається, тому молитися марно”), а також представники деяких з сучасних “вір”. Вони досить стійкі у своїх переконаннях, нав’язуючи їх своїм дітям (найчастіше наказово). Останні, відчуваючи природне прагнення до Бога, на жаль, найчастіше йдуть не до храму, а шукають його в різноманітних сектах, медитаціях, мантрах, наркотичних мареннях чи інших небезпечних захопленнях.
Як бачимо, більшість – за “зовнішньо віруючими”. Вони йдуть до храму, щоб освятити “паску, яйце і ковбаску”, хоча не відмовляли собі у цьому протягом усього Великого посту. Вони набирають освяченої води, думаючи, що вона “очищена” зануренням срібного хреста чи “заряджена” енергією космосу. Вони діють за прислів’ям “як тривога – то до Бога”, і сприймають храм як “магазин благодаті”: захворів чи поганий сон побачив – піду поставлю свічечку (відкуплюся від кари Божої). Дитя безперестанку плаче – сходжу за водичкою освяченою (не тому, що вірю, а тому, що знайома порадила від “злого ока”). Не допомогло – сходжу в інший храм (може, там більше благодаті чи ікони більш “намолені"), а ні – то й в усіх одночасно по свічечці поставлю. Останнім часом у храмах з’являється багато тих, які сюди приходять за наказами різних ворожок, екстрасенсів і “цілителів”. І свічку купують не для того, щоб перед іконою поставити, а щоб ворожка у воду накапала суперницю видивитися, і олію – не для лампадки, а щоб дитину обмити від усякого наврочення. Доходить до того, що приходять у храм, аби просити у Бога покарати кривдника чи сварливу сусідку, залишаючи Божу любов лише для себе, а на інших закликаючи помсту. Звичайно, це крайній випадок, і таких людей небагато. Більшість прагне у храм за потребою душі та серця. Але потрапляє туди рідко: взимку – холодно і темно, весною і восени – дощить, влітку – спекотно, душно і на городі роботи багато.

Та й серед парафіян, що вважають себе воцерковленими людьми, чи багато справді віруючих? Тих, хто несе благодать храму додому, а не домашні клопоти – до храму. Хто приходить не побачитися і попліткувати зі знайомими, чи тому, що храм гарний або священик душевно проповідує, чи “сусідка ходить – і я ходжу”. Для кого храм став зразком для сім’ї – домашньої церкви. Жінко, ти осудливо дивишся на тих, хто розмовляє під час богослужіння, але можеш годинами розмовляти по телефону, “перемиваючи кісточки” знайомим. Ти вклоняєшся священикові, але навіть у малому не хочеш поступитися чоловікові. Ти вдягаєш у храм найкраще вбрання, а вдома доношуєш те, у чому соромно вийти на люди. Чоловіче, ти вважаєш непристойним лаятися і курити у храмі, то чому ж робиш це вдома. Ти забув, коли востаннє причащався, але щодня прикладаєшся до чарки. Ти постійно нагадуєш дружині, що голова сім’ї – чоловік, як голова Церкви – Христос (До ефесян, 5: 22-23), але забуваєш, що Спаситель заповів чоловікам любити дружин, як він любить Церкву (До ефесян, 5: 25).

Перенесімо хоча б деякі ознаки храму в сім’ю, і вона обов’язково зміниться на краще. А масовість таких змін викличе і зміни у суспільстві в цілому. І люди не смітитимуть на вулицях, як не смітять на церковному подвір’ї. І ставатимуть добрішими, бо мир і спокій, отримані у Божому храмі, будуть з ними. І вже не злістю, негативом чи ненавистю ділитимуться люди, зустрічаючись, а позитивними емоціями, вірою, надією і любов’ю. Чи можливе таке ідеальне суспільство, місто, сім’я? Можливі, варто лише повірити. Не на показ, не для людей, а для себе. Спробувати стати кращим, стати добрішим. Незважаючи на тиск і темп сучасного життя. А знеможетеся – ідіть до храму і просіть допомоги у Бога, який “дає всім щедро і без докорів” (Якова 1:5).

Написано для сайту Апологет