Вільям Ґолдінґ. Володар мух

(за книгою: Ґолдінґ В. Володар мух / переклад Соломії Павличко. – Київ: Основи, 2000. – 253 с.)

Як і обіцяв у попередній публікації, сьогодні пропоную вашій увазі свої враження і виписки з цього відомого роману Вільяма Ґолдінґа. У книжці Всеволода Нестайка, яку ми читали нещодавно (Тореадори з Васюківки: трилогія про пригоди двох друзів. – К.: Радянська школа, 1984. – 432 с.) перша частина називається «Пригоди Робінзона Кукурузо» і розповідається у ній, як один з головних героїв вирішив усамітнитися на безлюдному острові. Сьогоднішня книжка пропонує трохи інших погляд на подібну подію.

Відразу зазначу – книжка психологічно заважка: реалізмом описів, насиченістю подій, а головне – відчуттям справжності. Читаєш її – і відчуваєш усю правдивість тези про те, що цивілізованість – лише легке напилення на звірові, що причаївся в людині. Ще гірше – іноді, якщо будете відверті хоча б самі з собою, переконаєтеся: в певних ситуаціях книги ви б теж обрали шлях зла. А це ж діти.

Під час прочитання цієї книжки спало на думку: людина для свого існування повинна мати певний «каркас». У дитинстві він зовнішній (сімейне і громадське виховання), потім відбувається його руйнування (криза перехідного віку), але до того часу вже має з’явитися каркас внутрішній (певні особистісні моральні правила). На перших сторінках книжки діти радіють, що позбулися зовнішнього каркасу, однак виявляється, що внутрішнього у більшості з них ще немає. І починається повільне сповзання до дикунсько-тваринного існування: занедбаний зовнішній вигляд, безвідповідальність, диктатура сили.
Не певен, що це цілковито авторська вигадка, але в подіях книжки можна чітко прослідкувати повернення до первісного стану: діти починають ховати свої обличчя за масками («Вони чудово знали, як розв’язувала руки маска з фарби, яку дозволяла дикість… Фарба звільняла їх від будь-якого стриму»), вони ховаються від страху за малозмістовними, але ритмічними співами («Спів утратив якусь початкову штучну знервованість і бився рівним ритмом, наче пульс»), вони приходять до необхідності задобрити зло кривавою жертвою («Коли ми вб’ємо свиню, то залишимо йому трохи нашої здобичі. Може, він нас за це не рушить»). Вбивши свого товариша під час одного з таких ритмічно-психоделічних приступів, вони намагаються витіснити цю подію зі своєї психіки, і вона послужливо підказує їм виправдання: насправді це був не хлопчик, а ворог («Він прийшов, замаскувавшись під нашого»). Із залишками одягу втрачається й залишок моральних обмежень – і дехто з дітей прекрасно усвідомлює, до чого це може призвести («Якщо ми в найближчий час не потрапимо додому, ми тут подуріємо»).

На щастя, в останню мить нагодилися дорослі – і тут автор не стримується: звучить назва іншої книжки – «Кораловий острів». Відразу ж проступає кілька паралелей: імена головних героїв, події на острові й навіть стада диких свиней. Ґолдінґ не приховував, що його «Володар мух» писався як певна антитеза до згаданого твору Роберта Баллантайна. Адже у «Кораловому острові» діти, залишившись без дорослих, ведуть себе зовсім не властиво дітям і дуже швидко організовують маленьку Англію на окремо взятому острові. З цієї позиції опис Ґолдінґа значно реалістичніший: діти намагаються уникати будь-якої роботи, проводячи весь вільний час у блуканні островом, визбируванні плодів та купанні. Настає вечір – і вони розуміють, що не мають прихистку, не мають захисту від негоди і звірів. Вирішують зранку побудувати курені – але вистачає більшості з них заледве на годину: вони знову біжать купатися, засмагати і ласувати плодами.

Цей твір був першим романом Ґолдінґа, і його довго не брали видавці (до уваги тих, хто «скисає» після першої ж негативної рецензії на свій рукопис – Ґолдінґу відмовляли 21 раз!). Взяли лише з умовою, що він трохи «пом’якшить» початок, де йшлося про атомну війну (хоча в одному місці тексту ця згадка все ж залишилася) – і твір майже відразу здобув світову славу. Сподіваюся, я заохотив вас до його прочитання. Мені ж залишається лише викласти традиційні виписки:

• Збори, як ми любимо збори! Щодня. Двічі на день. Весь час мелемо язиками… Після зборів п’ять хвилин попрацюють, потім розбредуться хто куди.
• Коли ти ватажок, ти маєш думати, ти маєш бути мудрим.
• Думки — цінна річ, від них є користь...
• Нам потрібні збори. Не для забавки… і не для того, щоб змагатися, хто розумніший. Зовсім не для цього. А для того, щоб сказати всю правду (чудове кредо для Верховної Ради - прим. моя).
• На все є лікарі, навіть на те, що робиться в наших головах.
• Я в духів не вірю. Або думаю, що не вірю.
• Тепер, коли голос його мовчав, стало чути внутрішній голос розуму (наступного разу, коли захочете прийняти розумне рішення - спробуйте помовчати. У правильності цієї цитати сам переконувався не раз - прим. моя).
• А їм байдуже. І найгірше... — іноді мені самому байдуже. Що коли й я, як інші, махну рукою на все? Що з нами буде?
• Влада огорнула його плечі й щось нашіптувала на вухо, наче мавпа.
• Роджер … завмер, зважуючи можливості влади, яка ні перед ким ні за що не відповідає (він таки скористався цією владою, вбивши нізащо свого товариша – прим. моя).
• У відчаї Ральф молився, щоб звір обрав малюків (навіть Ральф, якому у творі відводиться ледь не найбільше здорового глузду й «цивілізаційності», в хвилину небезпеки ладен віддати у жертву малюків, аби лише зберегти життя собі – прим. моя).
• Більше не шукай тут глузду. Цього вже нема...
• Лихо, що вибираєш тільки раз.
• Здавалося б, англійські хлопчики — ви ж усі англійці, правда? — зможуть якось краще дати собі раду… Як у “Кораловому острові” (це слова капітана, який знайшов хлопчаків. Він все ще перебував в ілюзії того твору, тому навіть жартома запитав «Сподіваюся, жертв нема? Є трупи?». І був нажаханий реалізмом відповіді «Тільки два. Та їх забрало море» - прим. моя).
• Ральф (головний герой – прим. моя) ридав над колишньою невинністю, над темнотою людського серця (тут слід згадати, що Ґолдінґ назвав свій роман притчею і сам запропонував тлумачення її моралі: «єдиний ворог людини — в ній самій» – прим. моя).

PS.

• До шедеврів Ґолдінґа також належить роман “Шпиль”.
• Вже вкотре зустрічаю згадування книжки Томаса Мора “Утопія” -  тож, зважаючи на кілька антиутопій, прочитаних нещодавно (наприклад, Орвелівську "1984"), мабуть, поставлю в чергу на опрацювання й цю книжку.
• Наприкінці тижня, напевне, запропоную вам виписки з «365 коротких історій для душі» Бруно Ферреро.