Бруно Ферреро. 365 коротких історій для душі (завершення)

Починаючи знайомити вас (див. частина 1, частина 2, частина 3) з душевними історіями від Бруно Ферреро (365 коротких історій для душі. – Львів: Свічадо, 2014. - 456 с.), я зазначав, що маю кілька зауважень до деяких з оповідань (точніше, до їх авторської інтерпретації). Звичайно, критикувати легше, ніж написати самому, але давайте я викладу свої міркування, а ви вже самі приймайте рішення про їх обґрунтованість.

Зокрема, кілька розповідей я знав ще з дитинства і трохи в іншому вигляді, ніж подає їх автора. Наприклад, оповідання «Вищі інтереси», якщо я не помиляюся, має свої аналоги ще в древній історії; розповідь «Бачити Бога» - пряме запозичення відомої історії з учнем Сократа, який хотів навчитися його мудрості (деякі джерела навіть кажуть, що цим учнем був Платон). А історію «Чарівний перстень» я знаю навіть у кращій інтерпретації, ніж подає її автор – у моєму варіанті на персні було два написи: коли король надміру радів – він читав напис «Все проходить…», коли сумував – «…і це пройде» (до речі, у знаній мною версії говориться не про якогось абстрактного короля, а про Соломона, якого автор згадує лише наприкінці розповіді). Історія «Таємниця раю» чомусь складається з двох частин, першу з яких я, здається, зустрічав у «Хагакуре» чи якійсь з дзен-будійських книжок, а другу знаю ще з дитинства (щоправда, вона не мала японського антуражу і замість паличок в ній фігурували звичайні ложки).
В деяких, зовсім звичних і простих, іноді – навіть анекдотичних, розповідях автор намагається знайти християнську основу. Такими, наприклад, є розповідь «Військовий корабель», яка закінчується зовсім неочікуваним переходом до наречення Ісусом апостола Симона новим іменем – Петро (що означає «скеля»), а також хрестоматійна історія про дитину, яка просить дорослого самого набрати гостинців для неї, бо у дорослого «жменя більша» (і дещо несподіваний авторський висновок: «Коли щось просимо у молитві, не відмірюймо прохань своїм маловірством. Пам’ятаймо, що Божа долоня набагато більша від нашої»).

Оскільки автор – католик, не обійшлося й інтерпретацій на тему «гри у радість». Наприклад, в оповіданні «Після нападу грабіжника»:
Господи, нині мене пограбували. Втім, я знаю, що мушу подякувати Тобі за багато ласк.
По-перше, дякую Тобі за те, що ніколи раніше мене не грабували. У такому світі, як наш, - то справжнє диво.
По-друге, дякую за те, що відібрали у мене лише портфель, у котрому грошей було негусто, і стареньку теку з не надто важливими паперами.
Хочу Тобі подякувати, Господи, й за те, що не було зі мною ні дружини, ні дочки, які, либонь, перелякалися б дуже, а ще за те, що їм не доводиться нині мене оплакувати.
І нарешті, Боже, я хочу подякувати Тобі особливо щиро, що саме я був пограбований, а не розбійник (останньої подяки я не дуже зрозумів: напевне, мається на увазі подяка, що людина стала пограбованою, а не сама вчинила цей злочин – прим. моя).

Та все ж – книжка чудова. Чого лише варта оця цитата Антуана де Сент-Екзюпері: «На світі є тільки одна-єдина проблема – як знову дати людству якусь духовну поживу, викликати неспокій духа. Треба, щоб людство було зрошене з висоти. Слухайте: неможливо далі жити, думаючи про холодильники, політику, баланси і кросворди. Так неможливо йти далі».

Або оцей вірш, написаний єврейським хлопчиком у гетто в 1941 р.:
Сумуватиму від завтра,
А сьогодні буду щасливим
І скажу кожному сумному дневі:
Сумуватиму від завтра
Сьогодні - не буду.

А закінчу сьогоднішню публікацію ще однією чудовою цитатою:

Найпрекраснішим з усіх дарів є день, що починається.

Усім вдалого дня і до наступних зустрічей.