(за книгою: Ґолдінґ В. Володар мух / переклад Соломії Павличко. – Київ: Основи, 2000. – 253 с.)
Як і обіцяв у попередній публікації, сьогодні пропоную вашій увазі свої враження і виписки з цього відомого роману Вільяма Ґолдінґа. У книжці Всеволода Нестайка, яку ми читали нещодавно (Тореадори з Васюківки: трилогія про пригоди двох друзів. – К.: Радянська школа, 1984. – 432 с.) перша частина називається «Пригоди Робінзона Кукурузо» і розповідається у ній, як один з головних героїв вирішив усамітнитися на безлюдному острові. Сьогоднішня книжка пропонує трохи інших погляд на подібну подію.
Відразу зазначу – книжка психологічно заважка: реалізмом описів, насиченістю подій, а головне – відчуттям справжності. Читаєш її – і відчуваєш усю правдивість тези про те, що цивілізованість – лише легке напилення на звірові, що причаївся в людині. Ще гірше – іноді, якщо будете відверті хоча б самі з собою, переконаєтеся: в певних ситуаціях книги ви б теж обрали шлях зла. А це ж діти.
Під час прочитання цієї книжки спало на думку: людина для свого існування повинна мати певний «каркас». У дитинстві він зовнішній (сімейне і громадське виховання), потім відбувається його руйнування (криза перехідного віку), але до того часу вже має з’явитися каркас внутрішній (певні особистісні моральні правила). На перших сторінках книжки діти радіють, що позбулися зовнішнього каркасу, однак виявляється, що внутрішнього у більшості з них ще немає. І починається повільне сповзання до дикунсько-тваринного існування: занедбаний зовнішній вигляд, безвідповідальність, диктатура сили.
