Бардуґо Лі. Королівство шахраїв.

Як і обіцяв у попередній публікації, сьогодні обговоримо продовження дилогії Лі Бардуґо. Друга книга українською називається “Королівство шахраїв”, але я поки не готовий викладати 230 гривень, тому знайшов російський переклад (Бардуго Ли. Продажное королевство. — Москва: АСТ, 2018. — 672 с.).

Відразу зазначу, що моє сподівання на яскраве і не менш захопливе продовження повністю виправдалося. На жаль, виправдалося і побоювання щодо гомосексуальної теми — у цій частині справа від мрій перейшла до поцілунків. Тому я не знаю, чи сумувати, що продовження історії не буде — чи радіти цьому, зважаючи на динаміку описаних стосунків.

Оскільки перечитувати цю книжку російською не збираюся, вирішив відразу спробувати вибирати якісь цитати. Це трохи збивало з темпу і занурення в історію, але щось таки назбирав. Не очікуйте откровень у стилі Сенеки, Емерсона чи Льюїса — це просто цікава й майстерно написана книжка.

• Час для занепокоєння минув. Тепер починається найцікавіше — час діяти.
• Коли один план провалюється, треба вигадати новий. Коли тебе заганяють у кут, ти робиш дірку в даху.
• Вони цінували його за те, що він міг зробити, замість карати за те, чого він не міг.
• Поваги не просять. Її треба заслужити.
• Ми вчимося тримати голову так, наче на ній — корона.
• Навіть якщо світ нічого тобі не винен, ти все одно від нього щось вимагаєш.
• Клинок можна наточити. Але врешті-решт все залежить від якості металу.

У наступній публікації — про незвичний для цього блогу жанр телесеріалу і трохи про психологію. Можливо, це буде невеличка замітка, тож дивіться у соціальних мережах…

Бардуґо Лі. Шістка воронів. Книга перша.

Є книжки, читати які — для мене справжня мука. З одного боку, цікавий сюжет і майстерність автора так захоплюють, що важко відірватися. З іншого боку — спеціально намагаєшся розтягнути процес читання на якомога довший період, усвідомлюючи, що наступну настільки якісно написану книжку зустрінеш ще не скоро.

Черговим таким твором-випробуванням для мене стала “Шістка воронів. Книга перша” Лі Бардуґо. Холодна зброя і холодний розум — речі, які мене завжди приваблювали. Сюжет — щось середнє між “Одинадцятьма друзями Оушена” і “Братством талисмана” Кліффорда Сімака. Отримав справжнє задоволення і вніс книжку в список “Купити обов'язково” (“вакцинувальну тисячу” вже витратив, тому поки що в “бажані”).

Єдине, що трохи насторожило — натяк на гомосексуальність одного з головних героїв. Сподіваюся, що це лише традиційний для сучасної літератури реверанс у бік ЛГБТ-спільнот. І у продовженні (так, воно існує і вже навіть в українському перекладі) ця тема не знайде свого розвитку.

Традиційних цитат поки що немає — був так захоплений сюжетом і його розвитком, що нічого надзвичайного в око не впало. Можливо, коли читатиму вдруге (а це, певен, буде, нехай лише трохи забудуться сюжетні знахідки автора), на щось і натраплю. А як і ні — просто отримаю ще одну порцію літературного задоволення. Чого і вам бажаю.

PS. Дописав і зрозумів, що усі прочитані книжки для мене діляться на дві категорії: одні читаю, відразу вибираючи цитати, а вдруге потрібно перечитати для кращого розуміння твору в цілому. Інші, як сьогоднішню, прочитую відразу, а вдруге вже вчитуюся, намагаючись відшукати кілька гарних цитат.

PPS. До наступної суботи спробую “опрацювати” другу книжку “Шістки воронів” і поділитися враженнями й цитатами. До зустрічі!

Бердник О. Лабіринт Мінотавра

(за книжкою: Олесь Бердник. Лабіринт Мінотавра. – Київ: Веселка, 1990. — 408 с.).

Лабіринт Мінотавра

• Життя — то ніч, моя красуне, а протягом ночі багато насниться всякої всячини.
• Істина, яка звільняє нас від суєтності й марності цього світу – істина, проголошена й скріплена Христом.
• Проклята радість, здобута хоч краплею горя!
• Ми є лише тоді, коли віддаємо себе іншим.
• Жити – то означає мати якусь мету і прямувати до неї.
• Відповідь у людині. Ззовні нема нічого. Якщо ти чекаєш пояснень чи повчань збоку, — ти неминуче стаєш залежним від речей, молитов, богів, людей, учителів, вождів, священних текстів.
• В серці людини — зерно вічності. Але всяке зерно можна знищити недбалістю або добути з нього багатий врожай.

Ґунель Лоран. Бог завжди подорожує інкогніто

(за книжкою: Гунель Л. Бог завжди подорожує інкогніто / пер. з фр. Анни Роговченко. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. – 416 с.)

Цитати:

• Я не був розчарований – адже не мав жодних сподівань.
• Харизма цього чоловіка могла б зігнути Ейфелеву вежу.
• Не буває великих проблем. Бувають лише маленькі люди.
• Спочатку ти маєш зрозуміти, що робить тебе унікальним.
• Доведено, що людям подобаються лише ті, хто свідомо робить вибір і живе так, як справді хоче.
• Жертви не бувають щасливими.
• Хто зміг максимум – зможе мінімум.
• Кожен вільний дивитися на життя, як на площу, засіяну пастками, які треба оминати, або ж як на майданчик для ігор, де в кожному закутку є якийсь цікавий досвід, який збагачує.

Бєляєв О.Р. Небесний гість

(за книжкою: Бєляєв О.Р. Небесний гість. – К.: Молодь, 1963. – 254 с.)

Розчарований спробою почитати сучасну фантастику (про це – у минулій публікації), вирішив повернутися до класики. Обрав одного з найвідоміших вітчизняних фантастів минулого століття – Олександра Бєляєва. Крім відомих загалу популярних творів «Голова професора Доуеля», «Людина-амфібія» чи «Зірка КЕЦ», у Бєляєва є велика кількість невеликих за обсягом, але не за глибиною фантастичної уяви оповідань. Сьогоднішня збірка об’єднує саме такі розповіді.

Небесний гість

Ідея твору. Використовуючи притягальну силу подвійної зорі, що пролітала поблизу Землі, герої вирушили у мандрівку на іншу планету, використавши як літальний пристрій... батискаф. Їм навіть вдалося повернутися назад на Землю.

Адамс Д. Путівник Галактикою (в 4-х частинах)

Сьогодні нетиповий для цього сайту огляд прочитаної книжки – адже у цій публікації не буде жодної (!) цитати. Натхненний барвистою мовою та непоганою, як на 1962 рік, фантастичною ідеєю минулої книжки, вирішив почитати ще трохи фантастики. Але вже сучаснішої. І що ж? Результат нульовий. І це не одна книжка – це чотири (!) чималеньких твори, що входять до вказаної у заголовку серії:

Брошкевич Є. Трансгалактичний розвідник

(за книжкою: Єжи Брошкевич. Трансгалактичний розвідник / пер. з пол. Р. Дуб. – Київ : Веселка, 1965. – 215 с.)

Дехто здивується: чого може навчити книжка дитячої фантастики? Та ще й написана далекого 1962 року (оригінальна назва - "Ci z Dziesiątego Tysiąca"). Насправді люблю читати подібні книжки не лише задля розвитку уяви, але й для поновлення відчуття мови. В одній з попередніх публікацій зазначав, що постійне читання російськомовних книжок поступово призводить до зникнення з мови читця питомо українських слів. Ні, мова залишається українською, але якоюсь блідою, змарнілою. І найкращим ліком від цього є читання книжок, написаних соковитою українською. Погляньмо на сьогоднішній твір. Здавалося, б: перекладено з польської у 1965 році, коли про вільний розвій української мови годі було б і мріяти. Але саме через такі «ідеологічно нешкідливі» книжки українські автори і перекладачі намагалися донести до читача красу рідної мови.

Вільям Ґолдінґ. Володар мух

(за книгою: Ґолдінґ В. Володар мух / переклад Соломії Павличко. – Київ: Основи, 2000. – 253 с.)

Як і обіцяв у попередній публікації, сьогодні пропоную вашій увазі свої враження і виписки з цього відомого роману Вільяма Ґолдінґа. У книжці Всеволода Нестайка, яку ми читали нещодавно (Тореадори з Васюківки: трилогія про пригоди двох друзів. – К.: Радянська школа, 1984. – 432 с.) перша частина називається «Пригоди Робінзона Кукурузо» і розповідається у ній, як один з головних героїв вирішив усамітнитися на безлюдному острові. Сьогоднішня книжка пропонує трохи інших погляд на подібну подію.

Відразу зазначу – книжка психологічно заважка: реалізмом описів, насиченістю подій, а головне – відчуттям справжності. Читаєш її – і відчуваєш усю правдивість тези про те, що цивілізованість – лише легке напилення на звірові, що причаївся в людині. Ще гірше – іноді, якщо будете відверті хоча б самі з собою, переконаєтеся: в певних ситуаціях книги ви б теж обрали шлях зла. А це ж діти.

Під час прочитання цієї книжки спало на думку: людина для свого існування повинна мати певний «каркас». У дитинстві він зовнішній (сімейне і громадське виховання), потім відбувається його руйнування (криза перехідного віку), але до того часу вже має з’явитися каркас внутрішній (певні особистісні моральні правила). На перших сторінках книжки діти радіють, що позбулися зовнішнього каркасу, однак виявляється, що внутрішнього у більшості з них ще немає. І починається повільне сповзання до дикунсько-тваринного існування: занедбаний зовнішній вигляд, безвідповідальність, диктатура сили.

Нестайко В. З. Тореадори з Васюківки (завершення)

От і завершується наше невеличке (див. частина 1, частина 2) знайомство з книжкою, яку на сучасний копил однозначно обізвали б бестселером (Тореадори з Васюківки: трилогія про пригоди двох друзів. – К.: Радянська школа, 1984. – 432 с.). Зважте самі – перекладена 20-ма мовами, внесена у міжнародний список кращих книжок для дітей та юнацтва, двічі перевидана за радянських часів і двічі – за незалежної України. Можливо, для сучасної комп’ютеризованої молоді не все у цій книжці буде зрозумілим, але діти 80-х переживуть кілька ностальгійних моментів. Сподіваюся, мої виписки спонукають вас знайти кілька вільних вечорів і перечитати (краще усього – вголос і з дітьми) цей чудовий роман:

• Тисячі кицьок дряпали моє пошматоване серце.
• У кого доля, а в мене дуля. Одна буквочка, а скільки в ній глуму, скільки сорому і ганьби.
• Якщо ви мені Миколая-чудотворця по науці виведете — я обижаться не буду. Мені науковий Миколай-чудотворець теж милий буде…
• «От погода! Ті, що вмерли, каються» (прислів’я про гарну погоду – прим. моя).
• Не так воно в житті просто, як здається, як по радіо ото кажуть.
• Що то за безпросвітна штука — справжня самотність. Коли навіть думкою сягнути нема до кого.
• Чисте сонце купалося у брудних калюжах і робило їх чистими.
• «Пасувати» уроки (прогулювати – прим. моя).
• Я от, наприклад, боюсь поважних дорослих людей, які не розуміють і не люблять жартів. По-моєму, це лихі, негарні люди. І навіть якщо вони й не зробили ще нічого лихого, то здатні зробити і колись-таки зроблять.
• Завжди так. Тільки мені трохи легше стане, тільки настрій покращає, тільки здасться, що життя усміхається мені знову, як доля одразу — лясь! — по пиці. І я в калюжі (герой і справді перечепився на велосипеді й шубовснувся в калюжу, але кожен з нас напевне переживав щось подібне і без велосипеда – прим. моя).

Нестайко В. З. Тореадори з Васюківки (ч. 2)

От про це я і казав минулого разу: розпорошуємося на дрібниці, а важливі для нас речі посуваємо на задвірки. Висловлював захоплення творчістю Ліни Костенко, а про день народження її й забув. Шановна Ліно Василівно. Аніскільки не тішу себе думкою, що ви прочитаєте цю публікацію, однак – з Днем народження! Довгих років життя (аж доки ми нарешті зустрінемося), здоров’я і наснаги! Певен, що ви не будете проти, аби поряд з вашим іменем прозвучало ім’я Всеволода Нестайка. Тож пропоную усім читачам продовжити знайомство з моїми виписками (за книжкою: Нестайко В. З. Тореадори з Васюківки : трилогія про пригоди двох друзів. – К. : Радянська школа, 1984. – 432 с.):

• І що воно ото буває за таке іноді з людьми, що з хорошого геройського хлопця робиться казна-що, бурякова гичка… І через що? Через якусь чаплю у спідниці… Тьху!
• Найнявся — як продався.
• Вухо якимось чином зв'язане з тим органом, що виробляє сльози. І якщо дуже покрутити вухо, то сльози течуть самі собою. І це зовсім не значить, що людина плаче.
• Ясно, що той хрестик нічого спільного з богом не мав, що то було просто модно. Чого доброго, у них ще попівська ряса в моду може увійти (це автор вустами своїх героїв осуджує «качків» з Гідропарку, які вже тоді (а це ж 1960-і роки) ходили в одних плавках, м’язах, татуюваннях і з хрестиками – прим. моя).
• Трусили ми грушу не стільки заради отих паршивеньких гниличок, скільки на знак протесту проти нехорошого баби Настиного характеру.
• Як добре живеться на світі, коли знайдено вихід із безвихідного становища!
• Якщо не можеш або не хочеш сказати правду – мовчи, хоч би як питали, хоч би як домагалися, — мовчи і все.
• Полохлива, як той заєць під голим кущем
• Цей день приніс нам стільки вражень, що треба бути дубовою полінякою, щоб одразу заснути.
• Коли вам в очі кажуть, що ви талант, і переконують у цьому, дуже важко сперечатися.

Нестайко В. З. Тореадори з Васюківки

Що маємо – не цінуємо, а втрачаючи – жалкуємо. Для мене було певним шоком, коли випадково дізнався, що Олесь Гончар помер всього лише у 1995 році. Я вже був досить дорослим, щоб побачити його, почути його живу мову – людини, творами якого захоплювався (ще навіть не знаючи про «Щоденники»), а мовою якого насолоджувався. І от нагоду втрачено. З щемним болем і острахом іноді надходить думка, що це може повторитися з іще одним моїм улюбленим письменником – Ліною Костенко. Вона жива (дай їй, Боже, здоров’я і довгих років), вона ще зустрічається з пошановувачами – а я все відкладаю, все думаю «ще встигнеться». Чому такий настрій? Лише зараз знайшов час перечитати книжки автора «Пригод у лісовій школі», якими захоплювався ще в дитинстві – Всеволода Нестайка. «Тореадори з Васюківки», «В Країні Сонячних Зайчиків», «В Країні Місячних Зайчиків», «Чарівні окуляри»… Хоч подумки повернувся в часи безжурного дитинства. А Всеволода Зіновійовича вже немає з нами. Тож найближчі кілька виписок присвячую саме його творам і його світлій пам’яті.

Тореадори з Васюківки 

(за книгою: Нестайко В. З. Тореадори з Васюківки : трилогія про пригоди двох друзів. – К. : Радянська школа, 1984. – 432 с.)

• Коли за тобою женуться, бігти — останнє діло.
• Усміхатися частіше треба — тоді помолодшаєш.
• Радість, не поділена з другом, — це не радість, навіть не піврадості, а якась поганська четвертушка, мізерія якась.
• Він чогось не любив, як ми крали кавуни з баштана. Він любив, щоб ми просили. А ми не любили просити… Воно не так смачно.
• Такого втру маку — тиждень чухатимешся!
• Стьопу ми не любили. Він щодня чистив зуби, робив зарядку і взагалі був свиня.