Костенко Л.В. Записки українського самашедшого (завершення)

На жаль, наближається до завершення наше знайомство з чудовим романом Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» (Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. – 416 с.). Це – заключна частина моїх нотаток (першу частину можна подивитися тут, а другу - тут). Як завжди (а стосовно цього твору - особливо), закликаю вас не покладатися на мою далеко не професійну думку, а ознайомитися з твором самостійно. Пройдіть разом з автором і героями через пригнічення до піднесення, від безнадії до нових сподівань. Зичу вам гарної мандрівки і пропоную, як маленькі віхи на цьому шляху, свої нотатки:

• Ми ще не встигли стати вільними людьми, громадянами, як нас уже перетворили на щось абстрактне й немисляче — електорат.
• Ми їх обираємо не тому, що хочемо обирати, а тому, що вони хочуть бути обраними.
• У своєму житті треба залишати місце й для свого життя.
• Кожен мужчина, крім своєї домашньої Єви, має в уяві свою недосяжну Ліліт.
• Юнг попереджав, що світ висить на тонкій ниточці людської психіки. І що надалі не війни, не катаклізми, не техногенні катастрофи, а саме це перевантаження психіки, її невідворотний зрив криє у собі найбільшу небезпеку для людства.
• Знову обрали тих самих, отже, буде те саме.
• Бог усе нам щось хоче сказати, а ми все не чуємо.
• Страшна історична карма націй, які віками не самі визначали свою долю!
• Безвихідь — це теж форма існування.
• Нема України в душах.
• Надто багато світових алярмів. Людям не те що позакладало вуха — людям позакладало душі.
• Це людина цифри і музики, як буває з дуже талановитими вченими.
• Все наше життя — це чекання найгіршого і надія на краще.
• Серце в колібрі майже втричі більше, ніж шлунок. От якби так у людей.
• Або це радянська влада зробила нас такими, або вона й стала можливою саме у цій частині світу, бо ми такі.
• Коли факти розкидані у свідомості, то це лише факти. А коли їх звести докупи, це вже система.
• Розряди людської ненависті, здається, електризують природу.
• Все, до чого ми байдужі, байдуже до нас.

Костенко Л.В. Записки українського самашедшого (ч. 2)

Як і обіцяв минулої неділі, продовжую знайомити вас з нотатками з твору Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» (Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. – 416 с.). Події нашого сьогодення дуже близькі до ситуацій, описаних у книзі: ми знову повстали, знову довели світові й владі, що ми – не бидло, а європейський народ. Нам знову слід робити свій вибір (і не тільки про вибори президента мова). І дуже хотілося б, аби вибір цей був швидше свідомим, ніж емоційним. Щоб втретє не довелося підніматися усією країною і проливати кров. Щоб основним критерієм для нас не став вислів з пропонованої книжки: «Головне, обрати такого, щоб можна було переобрати». Саме для цього і пишуться такі книжки. Саме для цього я й визбирую з них найвлучніші вислови (у випадку з Ліною Василівною це дуже важко – не тому, що висловів немає, а тому що їх багато):

• Жінка швидше здогадується, а чоловік глибше аналізує.
• Мудрість мужчини — промовчати.
• Періоди у нас всі критичні, але ніколи не вирішальні.
• Духовний канібалізм.
• Це не в корів сказ, це люди сказилися!
• Зманеврували у слові, зманеврують і в ділі.
• Я перестаю бути сильною статтю в її очах, вона — слабкою в моїх. Я замикаюся в собі, вона виходить із себе.
• Жінка — інструмент, а я — прилад. Навіть найдосконаліший прилад поступається інструменту.
• Може, він підписав, не читавши? — Краще б прочитав, не підписавши.
• Всі у всіх повинні просити прощення. За вдіяне, сказане й за подумане.
• Хто не задумався, той нормальний.
• Література зробилася, як блошиний ринок — хто що має, несе на продаж.
• Жінка — як музика, її можна любити, навіть не дуже розуміючи.
• У нього завжди були геніальні ідеї, які він ніколи не втілював, бо вони переганяли одна одну.
• Кобєту не можна ударити навіть квіткою.
• Тепер же всі залежні від залежних.
• Тотальне жлобство свідомо прищеплюється людям, перетворюючи їх на масу.
• Це вже не телеекран, це іподроми сексу, де оголені вершниці мчать крізь ніч на розгнузданих жеребцях.

Костенко Л.В. Записки українського самашедшого

З усіх поетів Шевченко та Костенко даються мені найлегше. Прості слова, геніально гармонійно поєднані у неймовірної краси вірші – це відчуття не залишало мене до останнього рідка будь-якого твору згаданих авторів. Тому трохи сторожко поставився до спроби Ліни Василівни створити прозовий твір (Ліна Костенко. Записки українського самашедшого — Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. – 416 с.). Та ще й на тему політично-негараздного сьогодення. Боявся, що «бруд» реалій залишить свій відбиток на таланті. Та острах виявився марним. Чуття мови і здатність з паталогічною відвертістю розтинати болючі фурункули сьогодення дали змогу не «скотитися» в одновимірну банальність, а створити справді вартісний роман. Пропоную вашій увазі вислови, що найдужче запали в око, серце і пам’ять:

• Всі гарні порядні люди у цій частині світу завжди мусили жити абияк, задурені черговою владою.
• Найбільше боюся приниження, цей страх мене теж принижує.
• Мужчина повинен чутися переможцем, тоді він цікавий для жінки.
• Народ у нас витривалий, привчений завжди терпіти щось в ім’я чогось, — головне, щоб не було гірше.
• Діапазон гіршого у нас безмірний, так що межі терпіння практично нема.
• Майбутнє щодня стає минулим.
• Обростаєм абсурдом.
• Центрифуга ідіотизму.
• Сиділи колись за залізною завісою, ловили кожну вісточку зі світу, — інформація була нашою здобиччю. Тепер ми — здобич інформації.
• Добре, що Господь увімкнув нам ближнє світло свідомості, бо якби дальнє, схибнутися можна.
• Великий народ обирає карликів, маріонеток, і що цікаво, — не він їх, а вони його сіпають за мотузочки у цьому політичному вертепі.
• Пропорції дрібного й великого — ось у чому різниця між розумом жіночим і чоловічим
• Мабуть, у всіх родинах буває оце переродження в побут.
• Будні роблять людей буденними.
• Гоголь — це російський письменник, але це — український геній.
• Дві людини взаємно мають творити одна одну.
• Я сім разів зважу, один раз одміряю. Але вже потім не переважую.
• Мова солов’їна, а тьохкають чортзна-що.

Костенко Л.В. Вибране

Ліна Костенко. Її вірші можна впізнати, навіть ніколи не чувши їх раніше: за милозвучністю, прозорістю і легкістю, за суто українським ритмом віршування і не менш українською щирістю почуттів. Кажуть, що «з пісні слів не викинеш». Насправді, це можна зробити, замінивши їх музикою. А як вийняти слово з поезії, особливо такої поезії, що сама є і словом і музикою. Кажу це, як виправдання собі, що наважився вирвати уподобані рядки зі збірки поезій Ліни Костенко – не завжди це було вдало: треба читати весь вірш, пройнятися його ритмом і контекстом. Чесно кажучи, цю вибірку я читати не буду – краще ще раз перечитаю повний текст (що і вам настійливо раджу). Складаю її просто для того, щоб ви хоча б відчули смак справжньої поезії:
…
Дай хоч на мить забути слово – «мушу»,
це перше слово з букваря дорослих.
…
Головне – дивитись в очі звіру
і просто – залишатися людьми.
…
Трагічна мово! Вже тобі труну
не тільки вороги, а й діти власні тешуть.
…
Твій дух не став приниженим і плюсклим,
хоч слала доля чорні килими
…
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!
…
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.
…
Безсмертя річ безвихідна.
…
То небезпечно – генія цькувати.
Він у безсмерті страшно вам воздасть.
…
Все більше на землі поетів,
вірніше –
тих, що вміють римувати.

Володимир Заруба

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень

Володимир Заруба,
що народився сімнадцятого серпня 1985-го року, писав:

Подвиг у нашому житті (Роздуми) ***** То що ж є подвиг в нашому житті: Як Стус, пройти страшні пекельні межі, Щоб послужить Вітчизні як меті, Чи збагатіть, як злодій на пожежі?.. Боротися за крісла і пости, Щоб потім передать „любезним чадам"? Чи, як Костенко Ліна, в „зону" йти, Щоб зберегти історію нащадкам? Це подвиг вже — народжувать дітей І світло дарувать серед пітьми, Як той голодний вчитель-прометей... І вижити, лишаючись людьми!

*****

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень

Ліна Костенко

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень

Ліна Василівна Костенко,
що народилася дев'ятнадцятого березня 1930-го року, писала:

Маруся Чурай (уривок) ***** Буває, часом сліпну від краси. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, – оці степи, це небо, ці ліси, усе так гарно, чисто, незрадливо, усе як є – дорога, явори, усе моє, все зветься – Україна. Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори.

Берестечко (уривки) ***** Не випросив, не вкрав, не збогарадив. Узяв свободу, приналежну нам. Дивуйся, світе, я ще їх і зрадив! А що я, власне, винен тим панам? Настав мій час, і я задав їм хлости. Хіба я раб, щоб жити з їх щедрот? Для них я — вождь збунтованого хлопства. Для мене я — замучений народ. Всі люблять Польщу в гонорі і в славі. Всяк московит Московію трубить. Лиш нам чомусь відмовлено у праві свою вітчизну над усе любить. ***** — Оце недавно у один повіт приїхав проповідник, єзуїт. Таку цвітасту казань говорив. За нашу мову нас таки й вкорив. Він говорив польщизною рекомо, що люд говорить хтозна по-якому. Що мова ця погана і невдатна, для філософій різних непридатна. Що це наріччя, як йому здається, для вчених слів ніяк не надається. Що з тої мови, попри всі старання, лише одна невіжа і блукання. Вони вважають мову нашу бідною і нас вважають темними людьми. Але ж, диви, найпершу в світі Біблію — слов'янську — миру появили ми! ***** Отак воно і йдеться до руїни. Отак ми й загрузаємо в убозтво. Є боротьба за долю України. Все інше — то велике мискоборство.

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень