Олексій Ганзенко

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень

Олексій Ганзенко,
що народився двадцять шостого грудня 1958-го року, писав:

Ненька ***** Буває так, що прийдеш ти провідати Стареньку матір, а вона нездужає. Й відра води з криниці їй не витягти, І господарство впорати не здужає. Ти допоможеш, ти ж бо син, ти мусиш: Поправиш ринву, зілля пообкошуєш… В обідній час шкуринкою закусиш. Борщу не буде — що ж, не порозкошуєш! Зайдеш у хлів, пудові взувши чоботи, І на город — цибуля в бур’яні уся, Ще й сам навариш матері посьорбати. Не дорікнеш, мовляв: щось розпанілася! А є ж у нас Вітчизна — ненька горлиця! Бува і їй недужиться та квилиться. Як заболить, чи не до нас пригорнеться, Не до дітей утомлено прихилиться? А ми до неї, мов з-за пліч нагайкою: Де хліб, де сіль? Розсілася, розбестилась! А ми до неї з докором і лайкою… Не лаймо матір, бо вона ж нас пестила Терпким зелом, черешнями і грушами, Діжею-сонцем, що за обрій моститься. Не лаймо матір, не холоньмо душами. Не лаймо неньку, бо таке не проститься!

*****

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень

Микола Руденко

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень

Микола Данилович Руденко,
що народився дев'ятнадцятого грудня 1920-го року, писав:

***** Як тільки наповниться серце журбою І ляжуть на душу погрозливі тіні — Я знов уявлю, що стою під вербою В селі на моїй Україні. Так яблука пахнуть, рум’яні ранети; Так любо звучить не спотворене слово! Із досвіду знаю: обійдеш планету, А серце сюди приведе тебе знову. Чи в кольорі неба, чи, може, у травах Є щось невимовно моє, неповторне. Чи, мо’, твою душу в вечірніх загравах Душа твоїх предків незримо пригорне?.. Ми часом шукаємо щастя легкого, А потім зітхаємо гірко і сумно: У світі лишилось багато такого, До чого ми ставились надто бездумно. О лихо, що неньці на голову впало! О скрута, якої повік не забути!.. Молитись і плакати — це ще замало: Синів треба вчити Вкраїнцями бути.

***** Безсмертя нації — у слові, А слово — Бог земних віків. Лише нікчемні й безголові Зрікаються старих батьків. Не робітництво, не селянство, Не щирий, праведний народ, А так собі — тупе міщанство, Ходячий шлунок, жуйний рот. Та, незважаючи на втрати, На лайку й дорікання злі, Я слово буду гранувати, Щоб стало долею землі. Щоб за освяченим порогом, Де ера займеться нова, Воно й насправді стало Богом, Який у серці ожива.

Туга ***** Оглянуся в години гожі: Дерева є, і трави є. І гори на Карпати схожі — Усе таке, та не моє. А чом це так — я й сам не знаю. Вже скоро зацвітуть сади І верби (мов з мойого краю Вдовиці забрели сюди) В Катуні зачерпнуть води. Ось хвиля гілочку відпружить, Замерехтить блакитна тінь… Чому ж так гірко серце тужить І душу кличе вдалечінь? Що звабного є в тій країні, Де мертвим плесом ліг Дніпро, Де бродять запорожців тіні,— Яке ти бачиш там добро?.. Я прагну там пізнати знову Суть незрадливу, суть людську; Із вуст почути рідне слово — І десь померти в холодку. Та чи збагну, що на Вкраїні Уже доводиться в містах Шукати, ніби голку в сіні, Дідівське слово на вустах? Ми ж ниньки мудрі — ми природу Від кривди берегти вчимо, А душу цілого народу Невже покривдити дамо? Хіба це менше, ніж пташина Або якесь там деревце?.. То дух людський, його вершина, Його снага, Його лице… Гай-гай! Сидіти й мудрувати Посеред гір на чужині — Не те, що вдома душу рвати Об терни дикі, навісні. І все ж… Хіба ж ми троглодити? Ми добре знаємо уже, Що тужиться земля родити Своє, природне — Не чуже. Земля — вона життя основа. Тож, братку, як не поверни, Це їй належить наша мова, Бо ми й самі — Її сини.. Супроти Божого закону Ні образ, ані стать, ні масть Вона в своє не візьме лоно — Задушить, Вижити не дасть. Тим часом тут… Яке бездоння На тебе визирне з віків, Коли почуєш: ненька доню Гидких навчає матюків. Така тут ласка — Це не скруха. Мо’ й не повірите мені. А в мене вже відсохли вуха Від слів лихих на чужині. Понад Дніпром отого хисту Ви не побачите ніде. О мово рідна, мово чиста! Невже й тебе ця ласка жде?.. Дрижать берізки у відлунні. Ревуть вітри, гудуть мости. Молюсь на березі Катуні: О Господи! Не допусти.

***** Люблю людей. Але моя любов Клубком кривавим запеклась у грудях. Оглянуся — і помічаю знов: Чогось істотного бракує в людях. Так мало непогорблених, прямих, Окрилених високою метою. І хто нас визволить від нас самих — Від страху перед правдою святою? Хоч сенс народження нам не ясний (Життя для нас — лише сліпий випадок), — Пірнаємо у марення та сни, Шукаючи в собі козацький спадок. Душа — неначе випалений лан, А наше діяння здається грою. У кожному ворушиться титан, Та він ховається під машкарою. Ми наше тіло — щедрий автомат — Ще не навчили духові служити. Для нього в світі безліч є принад І автомат для них звикає жити. Він душу павутинням заснує. Покличе не до істини — до моди. Титан вмирає. А натомість є Машина, що шукає насолоди. Дивлюсь в історію нову й стару — Усюди чвари й зрада неодмінна… Чи ти зумієш здерти машкару, Коли тебе покличе Україна?

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень

Микола Вороний

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень

Микола Кіндратович Вороний
(Арлекін, Віщий Олег, Сіріус),
що народився дев'ятнадцятого грудня 1871-го року, писав:

***** Нехай з поміж усіх ти мов зірниця сяєш, Хай цінний скарб краса твоя І чарами її ти всіх собі звабляєш, Та коли ти Вкраїну не кохаєш - ти не моя. Нехай у грудях ти чудове серце маєш, І серце те усіх звабля Бо всіх до нього ти ласкаво пригортаєш, Та коли ти Вкраїну не кохаєш - ти не моя. Нехай ти розумом всю правду оглядаєш, З гори мов сміливе орля, А стріхи рідної не бачиш і не знаєш, Та коли ти Вкраїну не кохаєш - ти не моя. Нехай за правду в бій ти чесно виступаєш, Нехай не жалуєш життя, А кривди Нації в душі не відчуваєш, Та коли ти Вкраїну не кохаєш - ти не моя. Ти не моя, о ні, даремно ти гадаєш, Що сам прийду до тебе я І хоч би ти прийшла, мене не ублагаєш, Та коли ти Вкраїну не кохаєш - ти не моя.

Євшан-зілля (уривок) ***** Україно, мамо люба! Чи не те ж з тобою сталось? Чи синiв твоїх багато На степах твоїх зосталось? Чи вони ж не вiдцурались, Не забули тебе, неньку, Чи сховали жаль до тебе I кохання у серденьку? Марна рiч! Були i в тебе Кобзарi-гудцi народнi, Що спiвали вiщували Заповiти благороднi, А про те тiєї сили, Духу, що зрива на ноги, В нас нема i манiвцями Ми блукаєм без дороги!.. Де ж того євшану взяти, Того зiлля-привороту, Що на певний шлях направить, — Шлях у край свiй повороту?!

Iванові Котляревському (уривок) ***** Вiн до бою не кликав, бо знав, що у снi Спочиває натруджена сила, Що по довгій, столiтнiй козацькiй вiйнi Нiч столiтня тепер наступила! Вiн не плакав, бо серцем прозрiв, що народ Вiдпочивши вiд бур лихолiття, Зрозуміє причини колишнiх пригод I завдання нового столiття. Та вiн бачив, що люд той не мав голови, Ща вже пан свого краю цурався, — Тодi жовч закипала у нього в крови, I вiн з панства того… реготaвся! Так минали лiта… І новiтнi спiвцi Вiдгукнулись на голос той дужий; Засвiтились помалу в хатах каганцi, — Прокидався слабий i байдужий. I збирались один по другiм вояки, I пiд прапором правди святої Виростали з землi, шикувались полки, Чувся поклик: до зброї до зброї! Не неволя чужа i не сила меча, Гаслом стало: “освiта й наука”; Проти нападу злого i тьми i бича Це найкраща в життю запорука! Та не всi вирушали, вiдкинувши страх, Як тi лицарi славнi, завзятi, — Ще багато їх спить, поховавшись в норах, Ми не бачимо їх на цiм святi! Годi ж спати! Прокиньтесь! Ви спали сто лiт! Мабуть виспались добре, нетяги! Чи ж сховали в душi ви святий заповiт? Чи набралися сил i одваги?

*****

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень

Олександр Богачук

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень

Олександр Теофілович Богачук,
що народився вісімнадцятого грудня 1933-го року, писав:

Моя родина - Україна ***** Моя родина — Україна, Нащадки славного Дніпра. Сідлаймо долю — Та на волю Пора нам, вершники, пора. Єднає нас, браття, Козацьке завзяття, Любов’ю окрилює груди. Бо нашому роду — Нема переводу, Нема і ніколи не буде. Моя родина — Україна, Якої ворог не зборов. Трьома перстами — Завжди з нами Надія, віра і любов. Моя родина — Україна, Бандури дзвін на всі лади. Даруй нам, доле, Щедре поле, Здоров’я із роси й води. Єднає нас, браття, Козацьке завзяття, Любов’ю окрилює груди, Бо нашому роду — Нема переводу, Нема і ніколи, не буде.

Рідне слово ***** Прекрасні всі на світі мови. Акорди в кожної свої, Бо в мускулистім кожнім слові Живе народ — творець її. Тому і всі люблю я мови! Але мені найближча та, Якою вперше я промовив, “Кобзар” якою прочитав. Мій дід і батько завжди з криці Кували людям лемеші, А я зі слова-блискавиці Свої куватиму вірші. … Не забувайте рідну мову, Усім єством любіть її: Просту, барвисту, пречудову, Якій позаздрять солов’ї.

Якщо ти син ***** Якщо ти син своєї Батьківщини, Не виставляй любові, як плакат Заколоси хоч клаптичок єдиний — Вона відплатить синові стократ. Якщо ти син своєї Батьківщини, Не мікрофонь себе на всі лади, А беручи добро з її вощини, Удвічі більше в соти поклади. Якщо ти син своєї Батьківщини, Не рви плоди, ламаючи гілля. Якої не сягнув би ти вершини — Найвища вись — колосяна земля. Вона — твоїх прапрадідів коріння, Праправнуків верхів’я молоде… І хто до неї загубив тяжіння, Той і себе ніколи не знайде! Якщо ти син своєї Батьківщини, Не на чужий лакомся коровай, А свій спечи, із власної розчини, І ним своє життя благословляй. Запам’ятай, від роду і до роду Священна нагорода з нагород Якщо живеш ти іменем народу — Своїм ім’ям вростаєш у народ!

Україна ***** Георгію Майбороді Вишита колоссям і калиною, Вигойдана співом солов’я, Звешся веселково — Україною — Земле зачарована моя. Ти мені боліла важко ранами, Як тебе хотіли розп’ясти… І хрещато-чорними й багряними — Власний образ вишивала ти. Вишивала ніжністю суворою, Муками і полум’ям надій… Я читаю всю свою історію На сорочці вишитій твоїй. Бачу, як злітала блискавицею, Пломеніла правдою в борні… І стікала мужньою живицею На хресті, на палі, на вогні. Вишиту колоссям і калиною, Виборену кров’ю і вогнем, Називаю гордо — Україною — І ніхто мені не дорікне.

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень

Людмила Паниченко

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень

Людмила Василівна Паниченко,
що народилася восьмого грудня 1940-го року, писала:

Молитва за Україну ***** Боже милосердний, Боже наш єдиний, В розпачі і смутку ненька Україна. Блаже наш Великий, ти ж бо дав народу Пісню солов'їну, калинову вроду. На землі ти судиш правдою народи, Приведи ж, Великий, нас усіх до згоди. Змилуйся над нами: всі ми твої діти, Зцілюють нам душу нові заповіти. Під святим Покровом ми давно прозріли, У Христовім храмі свічку запалили. Каємося, грішні, за гірку провину, Захисти, Всевишній, нашу Україну.

Зоря в терновому вінку ***** Тебе співучу, живописну Перевертні хотіли вбить, Обуть в кайдани слово, пісню І вирвать душу силоміць. Вогонь не згас, орел чатує, Прикутий міцно Прометей, Та голос совісті бунтує: "Що ж ми залишим для дітей?" Пустир німий, духовний цвинтар? Де розіп'ято на хресті Шевченка слово, мертвий вітер Поніс за обрії застій. Ти - блискавиця серед ночі, Дух, що творив Сковороду, І Лесині слова пророчі, Жива вода, о, припаду. Ні шляхтичі, ні яничари, Ні цар, а ні сатрапи злі, її не вбила, а ні чвари, Бо мова вічна на землі Крізь морок пробивалось світло, Всього бувало на віку, Та мова і в неволі квітла - Зоря в терновому вінку. Серед світил земних, космічних Вона за обрії зрина, Щоб тьму розвіяти одвічну І сяйво віддавать сповна.

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень

Володимир Сіренко

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень

Володимир Іванович Сіренко,
що народився сьомого грудня 1931-го року, писав:

Насниться хата ***** Живи хоча б у Бога за порогом, Купайся в злоті, та настане мить, Коли насниться степова дорога І десь під серцем млосна защемить. Насниться хата, як лебідка, біла, Матуся сива-сива у дворі. Зоря над гаєм розпростерла крила, І стелять дим солодкі димарі, І верби коси розплели на кручі, Стоять, в ставу побачивши себе. І ти ідеш, п'єш запахи жагуче, Вбираєш в очі небо голубе. Яка краса! Радієш, мов дитина, Душею молодієш і лицем І чуєш - пахне, пахне Україна Пшеницею, любистком, чебрецем.

*****

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень

Олександр Кандиба

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень

Олександр Іванович Кандиба (Олесь),
що народився п'ятого грудня 1878-го року, писав:

***** О слово рідне! Орле скутий! Чужинцям кинуте на сміх! Співочий грім батьків моїх, Дітьми безпам'ятно забутий. О слово рідне! Шум дерев! Музика зір блакитнооких, Шовковий спів степів широких, Дніпра між ними левій рев… О слово! Будь мечем моїм! Ні, сонцем стань! Вгорі спинися, Осяй мій край і розлетися Дощами судними над ним.	***** Прокляття, розпач і ганьба! Усю пройшов я Україну, І сам не знаю, де спочину І де не стріну я раба. Зректись себе, забуть ім'я, Всесвітнім соромом покритись І, не соромлячись, дивитись, — Це дійсність, сон? — не знаю я… О краю рабський, скільки сліз Було в мені… і ласк, і втіхи… Які чудовні трави-ліки Для ран твоїх в собі я ніс… Ти п'яний спав… А я горів, Душа ставала крем'яною, І не слова тепер спокою, А іскри креше з неї гнів. І їх, як зерна, кину я В твоїх полях, степах і луках, І, може, ти в пекельних муках Згадаєш згублене ім'я.
***** Рідна мова в рідній школі! Що бринить нам чарівніш? Що нам ближче, і миліш, І дорожче в час недолі?! Рідна мова! рідна мова! Що в єдине нас злива, – Перші матері слова, Перша пісня колискова, Як розлучимось з тобою, Як забудем голос твій, І в вітчизні дорогій Говоритимем чужою?! Краще нам німими стати, Легше гори нам нести, Ніж тебе розіп'ясти, Наша мово, наша мати! Ні! В кім думка прагне слова, Хто в майбутнім хоче жить, Той всім серцем закричить: "В рідній школі рідна мова!" І спасе того в недолі Наша мрія золота, Наше гасло і мета: Рідна мова в рідній школі!	***** Дух наш пречистий, дух наш народний, Над нами сходить в сю мить сьогодні. На крилах в'ється, В сльозах сміється. І сльози щастя, обмивши рани, Пливуть потоком, несуть кайдани. Сьогодні дух наш зійшов над нами, Ввійшов, влетів нам в серця пташками. У душах б'ється, У слові ллється. О день преславний, блаженні миті, Сьогодні з духом святим ми злиті! О, поведи ж нас, лицарський духу, По вільній стежці життя і руху. На тихі води, На ясні зорі. І в цю велику, страшну годину З'єднай в єдину всю Україну!
Пісня ***** Живи, Україно, живи для краси, Для сили, для правди, для волi!.. Шуми, Україно, як рiднi лiси, Як вiтер в широкому полi. До суду тебе не скують ланцюги, I руки не скрутять ворожi: Стоять твої вiрнi сини навкруги З шаблями в руках на сторожi. Стоять, присягають тобi на шаблях I жити i вмерти з тобою, I прапори рiднi в кривавих боях Нiколи не вкрити ганьбою!	*****

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень

Петро Осадчук

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень

Петро Ілліч Осадчук,
що народився другого грудня 1937-го року, писав:

Вчора і завтра ***** Те, що вчора було, завтра його не буде, Тим паче, що завтра без нас не настане, В цьому світі облуди, де в блуд заганяють приблуди, Те, що вчора світилось, до світанку розтане. Те, що довго було, залягає в тунельному вчора Й застигає у склепах непам'яті, як віртуальна реальність. Наша дійсність підхмарна - примарна й смертельно хвора - Програє у змаганні, яким править непроминальність. Все загинути може: бізнесмени, банкіри і акції, А героїв і псевдогероїв увінчає тітка тернова. Тільки зброя всесильна - душа і майбутнє нації - Вмерти не має права безправна і праведна мова. В цьому світі, брехні, марнослав'я і зради. Який ще пошматують каральних громів блискавиці, Перегорять на попіл всі знади і безпоради І впадуть з п'єдесталів дурисвіти підступні й ниці. Те, що вчора було, завтра його не буде, Але мусить, лишитись, хто вірить у силу любові. В цьому світі облуди, де гроші примножують блуди, Все, що діється нині - дикі танці на полі крові. Та невже все намарне? І Берестечко, і Крути, І жага Жовтих вод, і заграва під Конотопом?.. Пан Президент, що вирвавсь із ворожих обіймів отрути Увійшов у ковчег державний, наче перед потопом. А ми переборем потоп, віщі знаки віднайдем у зорянім плесі Перестворим історію, що підносить і судить нещадно. Але, як загубим душу - мову Тараса й Лесі, Ковчег ваш ковтне безодня і нас прокленуть нащадки. Правічні пісні заридають і всохне калина в лузі, Дніпро увійде складовою до всесвітньої каналізації. Залишаться незворушними і всюдисущими „любії друзі" Разом з тими, хто із правіку вище народів і націй. Те, що вчора було, завтра його не буде, Час урочий гряде, хоч в історії він забарився. Аби зникли облуди і той блуд, який множить приблуди Віще Слово, повстань і за праведну правду борися! Вічне Слово, живи! І не падай піде на коліна, Перемелюй на жорнах часу все нице й примарне! Поки Слово живе і діє, житиме Україна, А все решта - ілюзія, все решта - намарне.

*****

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень

Андрій Малишко

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень

Андрій Самійлович Малишко,
що народився чотирнадцятого листопада 1912-го року, писав:

Україно моя (уривки) ***** Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі, Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла. Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі, Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла. ***** Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки Синім лугом, ромашкою, птицею з канівських круч. Так візьми ж мою кров і візьми моє серце у руки, Тільки снами не муч і невипитим горем не муч. ***** Буду дихати, падать, рости, воювать до загину, Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є. Я візьму твого смутку і горя важку половину У розтерзане, горде, нескорене серце моє! І піду, як Микула, пригнусь, потемнію від ноші, Висхну, спрагою битий, можливо, впаду на сліду, Але бачити буду: цвіти зацвітають хороші У твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду.

Правда ***** Мене навчала мати ще колись; Як виростеш, моя мала дитино, То мудрим будь i мужнiм будь в життi. Скупi два слова. Нелегкi два слова. У мудростi свої закони є: I цвiт, i злет, i несходимi пущi. Пiзнай краплину i точiння зiр, Зерно, i камiнь, i могутнiй всесвiт, А правда лиш одна - вона колюча, Гiрка й жорстока. I завжди в бiдi. Тож мужнiм будь - оборони її, Карай себе i серце рви на частки, Збивай колiна в кров, Упавши - встань, I знов iди, i знов шукай її. Як проклянуть лукавi - проклянися! Як одречуться друзi - що ж, даремно, Залишать рiднi одного - хай так! Як треба вмерти - тiлом ляж за неї, Ох, нелегкi два слова. Нелегкi!

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень

Олександр Недовіс

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень

Олександр Іванович Недовіс,
що народився дванадцятого листопада 1962-го року, писав:

Продається хата ***** Ще тихенько місяць сипле зорі в м'яти, Ще на чорнобривцях перлами роса, Та мов ніж у серце: "Продається хата". Й не розчув відлуння: "Хата чи душа?" І завмер на місці, й нічого сказати. Як же можна все так перекреслить вмить? Тут когось на світ цей народила мати, Тільки чом же серце в "когось" не болить? Зойкнула тужливо хвірточка старенька, Обізвавсь колодязь скрипом журавля. І верба плакуча, мов літами ненька, Над густим барвінком смуток розганя. І спливла тривога давня в сьогодення, І пекучим болем душу пройняла: "Хто в весняну землю завтра вкине зерня, Як нема для кого, як нема села?" "Продається хата"... Все, здається, просто... Просто, якщо "хата", гірше, як "хати". Гірше, якщо стелить жовтим падолистом Й замітає осінь пусткою двори. Де ж ви загубились, лицарі державні? Чом криниці ваші вкрили бур'яни? Чом забулись вами наші ниви славні? Ви чиї, згадайте, доньки і сини? Скільки ви стоптали тих стежок від хати, Скільки вас лелека виглядав з гнізда, Скільки вчив вас батько навесні орати, Й як чекала мати вашого листа?! А тепер забулась ця земля родима, Й батькова колиска в спомин не верта... І зоріє хата вікнами-очима, І у землю тихо в самоті вроста. І кому співають солов'ї у вечір?! Більшає лиш цвинтар, і не стало свят, Бо в пусті хатини крилонька лелечі Вже нести не будуть голосних малят. Зупиніться ж, прошу, ще не все прожито. Ще до вас голосить із колін село, Ще земля дарує вам пшеницю й жито, Значить, ще не все в нас прахом попливло. Значить, буде свято, значить, святу бути. Значить, буде пісня, мов вода з весла. Лиш не дайте рідне ви село забути, - Не прожить вам в місті, в світі без села! Без калини й м'яти, без барвінку в літі, Без садів вишневих й пісні солов'я. Як немає плоду на землі без цвіту, Так нема Вкраїни, браття, без села!

*****

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень

Микола Сингаївський

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень

Микола Федорович Сингаївський,
що народився дванадцятого листопада 1936-го року, писав:

Мова ***** Ми з правіку народжені бути, І в собі відкривати світи. Та примножувать серцем здобуте, Та святині свої берегти. Промовляти – одвічне жадання, Наче бачити чисту блакить… Кожен голос – то наше дихання, Кожним звуком нам серце болить. Наче злагоди, прагнем обнови Од своїх первобутніх основ. Через пісню вертаєм до мови, А від мови – до пісні знов. Щоб душею відчути боління Незагойних чорнобильських ран… Тож якої землі ми коріння? І якого народу наш храм? Залишаем у спадок нащадкам Колискової зоряний цвіт. І відроджуєм наче спочатку Слова отчого заповіт. А від нього – і мова родинна – Розповита, розкута життям. А від мови – сильніша людина, Що себе називає ім'ям. То в задумі притихла, мов пуща, То розбурхана, наче гроза, Мова – суща і невмируща, Мова – материна сльоза.

Пісня в росах ***** Темно-сиза ожина Гляне гронами з гаю. Тут моя Батьківщина, Сонце отчого краю. Ген привітна домівка, Що мене колисала, Та ромашка-журливка, Що на луг виглядала. Що мені в нагороду Аж до осені квітла, Віщувала погоду, Як провісниця літа. Тепла в росах стежина – Та, що з ночі пізнаю. Тут моя Батьківщина, Пісня рідного краю. Ніжна матері мова – Та, що в серці до скону. І щоденна обнова – Сяйво нашого дому. Спориші на подвір'ї Та джерельна криниця… У такому довір'ї Отчий край мені сниться. Я таким його бачу Із огрому земного. Свою пісню і вдачу Взяв я змалку у нього.

Вiд серця поклонюсь ***** Знову чую, мов спiває мати, долiтає голос до зорi. I мене виходять зустрiчати край дороги нашi явори. Сонце з небокраю встало рано-рано. Знову розмовляю з вами, рiдна мамо. Ви спiвали дiтям колисковi, нiжне серце сповнили добром. Ви життя давали колосковi, щоб налився соком i зерном. Вашi материнськi заповiти, як найпершi на землi стежки. Виростають роботящi дiти i дарують пiсню нам жiнки. Заквiтують, як весна, бажання, я в тiй пiснi словом озовусь. Матерям з найглибшим побажанням я вiд серця щиро поклонюсь. Сонце з небокраю встало рано-рано.

*****

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень

Неоніла Стефурак

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень

Неоніла Василівна Стефурак,
що народилася десятого листопада 1951-го року, писала:

***** Нас вже немає, але ми танцюєм. Нас вже немає, але ми співаєм. На велелюдді храмів не старцюєм І Кобзаревих сліз не забуваєм. Не яничари ми і не моголи, Не онучата голі Тамерлана. Поставлений історією голос До голосів приєднується п'яних. І від пісень двигтить новобудова, І над столами, повними наїдків, До слова припасовується слово, Загорнуте у голос, як в позлітку. І, хвилею розчулені хмільною, Сусіди не нахваляться сусідам, Що їхні діти вже не біля гною, Що при паперах урядових діти. А голоси ведуть собі про військо, Про козаків, про славне Запорожжя. І рідна мова, мова українська, У пісні не купується за гроші. Не продається як неперспективна, У вишиванку вбрана не по моді, Вона горить словами золотими У книзі всіх часів і всіх народів. Та тільки, коли ми її приємлем Як подаяння чи непотріб зайвий, Вона втікає під вітцівську землю, Скарби свої не виказавши зайдам.

***** Яблуні цвітуть серед могил на старому цвинтарі, за містом… Поверни усі свої борги, поки ще не соромно, не пізно. Поки ще з тобою ця трава, і ріка, і пісня солов'їна, поки ще в крові твоїй жива гілочка червоної калини. Поки ще не витерлася з крил позолота сонячна і чиста… Яблуні цвітуть серед могил на старому цвинтарі, за містом.

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень