Микола Руденко

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень

Микола Данилович Руденко,
що народився дев'ятнадцятого грудня 1920-го року, писав:

***** Як тільки наповниться серце журбою І ляжуть на душу погрозливі тіні — Я знов уявлю, що стою під вербою В селі на моїй Україні. Так яблука пахнуть, рум’яні ранети; Так любо звучить не спотворене слово! Із досвіду знаю: обійдеш планету, А серце сюди приведе тебе знову. Чи в кольорі неба, чи, може, у травах Є щось невимовно моє, неповторне. Чи, мо’, твою душу в вечірніх загравах Душа твоїх предків незримо пригорне?.. Ми часом шукаємо щастя легкого, А потім зітхаємо гірко і сумно: У світі лишилось багато такого, До чого ми ставились надто бездумно. О лихо, що неньці на голову впало! О скрута, якої повік не забути!.. Молитись і плакати — це ще замало: Синів треба вчити Вкраїнцями бути.

***** Безсмертя нації — у слові, А слово — Бог земних віків. Лише нікчемні й безголові Зрікаються старих батьків. Не робітництво, не селянство, Не щирий, праведний народ, А так собі — тупе міщанство, Ходячий шлунок, жуйний рот. Та, незважаючи на втрати, На лайку й дорікання злі, Я слово буду гранувати, Щоб стало долею землі. Щоб за освяченим порогом, Де ера займеться нова, Воно й насправді стало Богом, Який у серці ожива.

Туга ***** Оглянуся в години гожі: Дерева є, і трави є. І гори на Карпати схожі — Усе таке, та не моє. А чом це так — я й сам не знаю. Вже скоро зацвітуть сади І верби (мов з мойого краю Вдовиці забрели сюди) В Катуні зачерпнуть води. Ось хвиля гілочку відпружить, Замерехтить блакитна тінь… Чому ж так гірко серце тужить І душу кличе вдалечінь? Що звабного є в тій країні, Де мертвим плесом ліг Дніпро, Де бродять запорожців тіні,— Яке ти бачиш там добро?.. Я прагну там пізнати знову Суть незрадливу, суть людську; Із вуст почути рідне слово — І десь померти в холодку. Та чи збагну, що на Вкраїні Уже доводиться в містах Шукати, ніби голку в сіні, Дідівське слово на вустах? Ми ж ниньки мудрі — ми природу Від кривди берегти вчимо, А душу цілого народу Невже покривдити дамо? Хіба це менше, ніж пташина Або якесь там деревце?.. То дух людський, його вершина, Його снага, Його лице… Гай-гай! Сидіти й мудрувати Посеред гір на чужині — Не те, що вдома душу рвати Об терни дикі, навісні. І все ж… Хіба ж ми троглодити? Ми добре знаємо уже, Що тужиться земля родити Своє, природне — Не чуже. Земля — вона життя основа. Тож, братку, як не поверни, Це їй належить наша мова, Бо ми й самі — Її сини.. Супроти Божого закону Ні образ, ані стать, ні масть Вона в своє не візьме лоно — Задушить, Вижити не дасть. Тим часом тут… Яке бездоння На тебе визирне з віків, Коли почуєш: ненька доню Гидких навчає матюків. Така тут ласка — Це не скруха. Мо’ й не повірите мені. А в мене вже відсохли вуха Від слів лихих на чужині. Понад Дніпром отого хисту Ви не побачите ніде. О мово рідна, мово чиста! Невже й тебе ця ласка жде?.. Дрижать берізки у відлунні. Ревуть вітри, гудуть мости. Молюсь на березі Катуні: О Господи! Не допусти.

***** Люблю людей. Але моя любов Клубком кривавим запеклась у грудях. Оглянуся — і помічаю знов: Чогось істотного бракує в людях. Так мало непогорблених, прямих, Окрилених високою метою. І хто нас визволить від нас самих — Від страху перед правдою святою? Хоч сенс народження нам не ясний (Життя для нас — лише сліпий випадок), — Пірнаємо у марення та сни, Шукаючи в собі козацький спадок. Душа — неначе випалений лан, А наше діяння здається грою. У кожному ворушиться титан, Та він ховається під машкарою. Ми наше тіло — щедрий автомат — Ще не навчили духові служити. Для нього в світі безліч є принад І автомат для них звикає жити. Він душу павутинням заснує. Покличе не до істини — до моди. Титан вмирає. А натомість є Машина, що шукає насолоди. Дивлюсь в історію нову й стару — Усюди чвари й зрада неодмінна… Чи ти зумієш здерти машкару, Коли тебе покличе Україна?

Січень	Лютий	Березень	Квітень	Травень	Червень
Липень	Серпень	Вересень	Жовтень	Листопад	Грудень