Костенко Л.В. Вибране

Ліна Костенко. Її вірші можна впізнати, навіть ніколи не чувши їх раніше: за милозвучністю, прозорістю і легкістю, за суто українським ритмом віршування і не менш українською щирістю почуттів. Кажуть, що «з пісні слів не викинеш». Насправді, це можна зробити, замінивши їх музикою. А як вийняти слово з поезії, особливо такої поезії, що сама є і словом і музикою. Кажу це, як виправдання собі, що наважився вирвати уподобані рядки зі збірки поезій Ліни Костенко – не завжди це було вдало: треба читати весь вірш, пройнятися його ритмом і контекстом. Чесно кажучи, цю вибірку я читати не буду – краще ще раз перечитаю повний текст (що і вам настійливо раджу). Складаю її просто для того, щоб ви хоча б відчули смак справжньої поезії:
…
Дай хоч на мить забути слово – «мушу»,
це перше слово з букваря дорослих.
…
Головне – дивитись в очі звіру
і просто – залишатися людьми.
…
Трагічна мово! Вже тобі труну
не тільки вороги, а й діти власні тешуть.
…
Твій дух не став приниженим і плюсклим,
хоч слала доля чорні килими
…
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!
…
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.
…
Безсмертя річ безвихідна.
…
То небезпечно – генія цькувати.
Він у безсмерті страшно вам воздасть.
…
Все більше на землі поетів,
вірніше –
тих, що вміють римувати.
…
Часом хочеться людині
поезію шукати у мовчанні.
…
Обридли відьомські шабаші фікцій
і ця конфіскація душ під гармонь.
І хочеться часом в двадцятому віці
забитись в печеру і няньчить вогонь.
…
В сутичці вічній святого з ганебним
світлішає розум зацькований мій.
…
Блажен той муж, воістину блажен,
котрий не був ні блазнем, ні вужем.
…
Йому ні слава, ні хула
не зможе вік надборкати крила.
…
Міщани міщанам передать буфети,
Заяложені ложки, тупі ножі,
Глупоту свою і думки чужі.
…
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі
…
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.
…
Вікам посивіли вже скроні, а все про волю не чувать.
…
Звісило з трибуни блазенський ковпак
забрехуще слово.
…
Як мовчанням душу уяремлю,
то який же в біса я поет?!
…
Оця реальна мить вже завтра буде спомином,
а післязавтра - казкою казок.
…
Завихрень - безліч.
Тиші - анітрохи.
…
Все в душу входить вперто.
Ввійшло – навік зосталось.
…
Спортивна форма – гарне відчуття.
Марудна справа – жити без баталій.
Людина від спокійного життя
жиріє серцем і втрачає талію.
…
Адресовані
людям вірші – найщирший у світі лист.
…
І хоч живу я з королем не в мирі,
бо не люблю присвячувати од,
я друзям не підморгую в трактирі –
мовляв, який король наш ідіот!
…
І не боюсь донощика в трактирі,
бо все кажу у вічі королю!
…
А що таке життя? Чи те, що переждалось?
Чи все-таки життя – це те, що відбулось?
…
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
…
Які врятують тебе гуси,
о найнещасніший народ,
що, переживши такі струси,
не пережив своїх глупот?!
…
Під склепінням печалі така хороша акустика.
…
Довіра – звір полоханий, втече.
Він любить тиху паморозь дистанцій.
…
Не треба думати мізерно...
…
Коли мене снігами занесе,
тоді вже часу матиму доволі.
…
Жінки втомились бути не прекрасними.
…
І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
…
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
…
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить.
…
Страх і покора множать недорік.
…
Я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.
…
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
…
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
…
Благословенна кожна мить життя
на цих всесвітніх косовицях смерті!
…
Нехай смакують почуття гурмани,
а ти стихія – любиш, так люби!
…
Душа шукає слів як молитов.
…
Мигтять людей столикі дублікати.
…
Вітер моєї свободи плюнув мені в лице.
…
Я хочу в степ. Я хочу в непоміченість.
По саму душу в спокій і полин.
…
Щастя зіткане з прощань.
…
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
метушлива бездарність отари свої пасе.
Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.
…
Поїдемо поговорити з лісом,
а вже тоді я можу і з людьми.
…
У мене є непродана душа.
…
Поету важко. Він шукає істин.
…
Не говоріть від імені народу, –
розперетричі ви йому впеклись!
…
Краса – і тільки, трішечки краси,
душі нічого більше не потрібно.
…
Поезія – це свято, як любов.

PS. Тим, хто ще не втратив емоційну чутливість (особливо жінкам, а тим паче – молодим матерям), не раджу без заспокійливого читати вірш «Пастораль ХХ сторіччя»: навіть мене, дядька за 35 років, щоразу проймає до сліз.

PPS. Наважився, хоч і з певною засторогою, прочитати перший прозовий твір Ліни Костенко – «Записки українського самашедшего». Враження і виписки можна подивитися тут.