15 лют. 2016 р.

Чому розділене християнство

Молитва
У світі сотні християнських конфесій. Усі вони визнають божественність Ісуса Христа, усі шанують Біблію загалом і Євангеліє зокрема. Євангеліє, у якому Христос молиться до Бога за всіх християн, аби вони «були єдині» (Ів. 17:11). А єдності немає. Молимося, аби об’єдналися «усі Церкви усіх народів світу», а між собою поєднатися не можемо. Увесь час щось заважає: мова, обрядовість, богословські нюанси. Як наслідок – люди, бачачи розрізненість і «множинність» християнства, починають сприймати його просто як «ще одну релігію» серед безлічі інших.

А мало ж бути навпаки. Згадаймо заклик Христа вести себе так, аби люди «бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного» (Мф. 5:16). Звучить просто і логічно: ставаймо щодень кращими – і люди побачать, що «з нами Бог». Але ж це важко! Значно простіше ховатися за зовнішніми ознаками, вирізнятися особливістю богослужінь чи нюансами вірувань. І це не лише щодо різних конфесій. Життя більшості християн теж переважно зовнішнє. Чим ми засвідчуємо свою віру? Піст, відвідування храму, молитва. Піст, у якому намагаємося злукавити соєвою ковбасою чи перетворити його у засіб для схуднення. Похід у храм – для розповсюдження нової порції пліток та політінформації. Молитва – переважно механічна або «як тривога».
Заспокоюємо себе: «А інші й цього не роблять». Від таких думок – один крок до гордині й осудження, в яких губимо останні християнські риси. Важко ставати кращим самому, набагато легше вимагати цього від інших. Та ще й влада погана, і сусіди сварливі, й діти неслухняні… Кожен може продовжити цей список, забуваючи, що останнім у ньому буде Бог. Так, звинувачуючи обставини свого життя, ми нарікаємо на Бога. Він веде нас цією дорогою, він створив для нас ці обставини, аби ми стали кращими. З Його волі (чи попущення) ми зараз там, де ми є. І саме час згадати, що маємо не лише образ, але й подобу Божу. Одна з ознак якої – вільна воля. Воля вибирати добро чи зло. Воля ставати кращими чи продовжувати нарікати на обставини. Воля наповнити життя християнським змістом чи віддатися на поталу телевізійному зомбуванню.

З чого почати? Насамперед – зрозуміти, де ми знаходимося і прикласти це до біблійної хронології. На жаль, більшість з нас опиниться ще у старозавітних часах з їх шануванням зовнішніх приписів та дотриманням різноманітних ритуалів. Звідти й почнемо. Десять заповідей. Щоденно звіряйте по них своє життя (якщо важко – можете почати з кількох найлегших) і готуйте себе до новозавітних настанов. Це рух не від нижчого до вищого – це заглиблення від зовнішнього до внутрішнього. Не лише буквальне виконання – розуміння духу заповідей робить нас християнами. Усвідомлення, що вбити можна не лише зброєю, але й бездіяльністю. Що неправда осуджується Богом не лише під присягою, але й у пустопорожніх теревенях. Що «іншим Богом» не обов’язково має бути Кришна чи Будда – на це місце часто претендують гроші чи слава.

Ми схильні поблажливо ставитися до Старого Завіту – та чи багато серед нас тих, хто може стверджувати, що за день не порушив жодної з Десяти заповідей? Певен – навіть така людина уже б привернула увагу своїм благочестивим життям. І поряд з безліччю насмішників обов’язково знайшлися б і ті, хто подумав «я теж хочу так жити; якщо це християнське життя – я теж хочу бути християнином». Не потрібно чинити надзвичайних див чи приймати мученицьку смерть, аби засвідчити «Бог християн – істинний Бог». Слід просто стати хоча б трішечки кращими. Це легко і водночас важко. Легко, бо збуваються передбачення древніх старців, що «в останні часи рівень духовності значно знизиться», тож навіть найменшого набору чеснот достатньо, аби піднестися над загалом. Важко – бо загал цей, мов трясовина, засмоктує і забрьохує. І хочеться, мов апостол Петро з бурхливих хвиль, закричати «Господи, спаси мене!» (Мф. 14:30). І, мов ковток живлющої вологи, сприймаєш багаторазове богоявленське «з нами Бог».

Стосовно ж розділення Церков – воно минеться. Це людина прагне єдності в одноманітності, Бог же спроможний об’єднати й різноманітне. Коли за обрядами знову постане дух, коли за християнством «за назвою» прийде християнство «за суттю». Коли не буде розділення в душі – зникне розділення й у Церкві. Так має бути – і так буде. Амінь.

4 коментарі:

  1. З одного боку все правильно.Але ми не вибираємо свою релігію.Все залежить від місця нашого народження. Кожна релігія запевняє, що тільки вона істинна, а всі інші - звичайна єресь. В Біблії теж є певні суперечності, вставки.Наприклад, античні історики не згадують про знищення дітей Іродом.Атеїзм теж є релігією, яка є дуже агресивною.В результаті бачимо, що церковні патріархи, провідники інших релігій вважають себе пупом землі.Звичайні люди для них раби,нижчий сорт.Безсумнівно, Бог існує, але Він неосяжний для нашого розуму.А релігійні чи антирелігійні вчення, доктрини можуть бути звичайними паразитами свідомості.Часто релігійні пошуки приводять людей до тоталітарних сект.Можливо варто незважати на релігійних ієрархів, гуру, сучасних "викривачів" релігій(бо істинність того, що звучить з уст таких "діячів", як Фреско, Карлін, теж сумнівна)?.Можливо наш світ найкращий з усіх світів, і не варто жити ілюзіями?Я думаю, що все ж таки ж людина має більший потенціал, на відміну від того, що нав'язують нам офіційні доктрини.Хоча християнство є нагабато моральнішим, ніж атеїзм. Цього не варто відкидати.

    ВідповістиВидалити
  2. Про те й мова, що потенціал людини значно більший, але реалізувати вона його зазвичай лінується. "Відбуваємося" зовнішнім виконанням релігійних приписів без намагання втілити їх у життя. А про патріархів - це ви даремно. Певен, що особисто ви не знайомі з жодним, аби робити такі твердження.

    ВідповістиВидалити
  3. Напевно, я погарячкував про патріархів.Але те як поводять себе інколи деякі ієрархи УПЦ МП, наприклад, не завжди гідне для духовного лідера. Звичайно, політика складна річ. Але церква не має бути маріонеткою політиків і олігархів. Такі релігійні напрями, як нью-ейдж, різноманітні сучасні буддистські вчення- шлях в нікуди.Згідно з ними все ілюзія, і нема в житті ніякого реального підгрунтя.Як наслідок, психіка людини, яка сповідує подібні речі, зруйнована.Та й з протестантизмом не все зрозуміло.Але чи не відвертають нас від головного культ Богородиці, надмірне вшанування святих? Хіба це не ставить Бога десь збоку?Чи не є ми в такому випадку поверхневими християнами, для яких християнське життя- всього лиш красиве дійство, набір ритуалів?Можливо, все ж таки, Святе Письмо є основою.І чи подібні речі відповідають заповіді:не сотвори собі кумира...? Цікаво було б почути Вашу думку щодо цього.

    ВідповістиВидалити
  4. Святе Письмо безумовно є основою православного життя. Увесь цикл богослужінь побудований на текстах Святого Письма, від початкових псалмів до Євхаристії. Весь церковний рік присвячено тим чи іншим подіям, згадуваним у Святому Письмі. А стосовно культів - совість людини має дати їй свідчення. Якщо людина шанує святих як людей, що змогли краще дотримуватися християнських заповідей - це не культ. Якщо ж вона ставить цих людей на місце Бога (чи "затінює" ними Бога) - це безумовно ознаки культу. І не християнство в цьому винне, а сама людина. Нещодавно по усіх церквах освячували воду. Натовпи людей (більшість з яких наступного разу завітає до церкви аж на Великдень) набирали цю воду бутлями, і не секрет, що більшість з них надають цій воді певного магічного значення. Але ж не церква в цьому винна. Перед кожним освяченням обов'язково читається уривок зі Святого Письма, де наголошується "хто освячує (тобто священик) і хто освячується - всі від Єдиного". І під час Літургії священик виголошує "Твоє від Твоїх Тобі ми приносимо", тобто вкотре підкреслюється: все Боже, і Бог - усе. Та людина має вільну волю, і не завжди цією волею правильно розпоряджається.

    ВідповістиВидалити