Віруючі і прихожани

Поступово стихають Великодні святкування, все рідше чути радісне “Христос воскрес!» - час і мені повертатися у робочий ритм. Сьогодні хочу запропонувати вашій увазі статтю, актуальність якої підтверджується кожного Світлого понеділка. Якщо ви бували у цей день у храмі – могли помітити разючу невідповідність у кількості вірян з попереднім (недільним) днем. Ще вчора люди не лінувалися встати опівночі чи до світання, прийти (іноді досить здалеку) до церкви. Сьогодні ж – у храмі одиниці. Чому так? Мусимо з жалем визнати, що більшість приходила не прославити воскреслого Христа, а посвятити «паску, крашанку й ковбаску». Про це – наша сьогоднішня стаття.

 Віруючі і прихожани.

Останнім часом ЗМІ почали приділяти більше уваги релігійному життю. І це, безумовно, корисна і потрібна тема. Але наскільки життя кожного з українців є насправді релігійним? Релігія буквально означає “відновлення зв’язку”. Для людей, які пережили наступ радянського атеїзму, це мало б бути відновлення зв’язку з Богом. На перший погляд, так і сталося – щороку збільшується кількість людей у храмах, вже традиційними для нашого життя стали хрестини, вінчання та інші обряди. Але дуже часто ця “воцерковленість” лише зовнішня – люди стають прихожанами, не ставши справді віруючими.

Як свідчить статистика, населення більшості країн за цим показником можна поділити на три групи. Близько 80 % становлять люди, які ставляться до віри лише як до традиції предків і найчастіше бувають у храмі лише на великі свята (про таких говорять: як не зайде у церкву, а там усе паску святять). Завітайте до храму на Великдень чи Водохреща, і здається, що Україна – виключно православна країна. Але вже за 2-3 тижні, зайшовши у той самий храм, побачите зовсім іншу картину. Навіть у неділю (яка є щотижневим згадуванням Воскресіння Христового) людей зовсім небагато, не кажучи вже про вечірню суботи. Оці вірні у більшості своїй і є справді віруючими (близько 10 % населення). На жаль, це переважно люди літнього віку, що спромоглися зберегти у своїй душі іскру Божої любові. До третьої групи (інші 10 %) належать атеїсти (невіруючі), які принципово не ходять до храму, а також люди, які за своїми переконаннями не потребують спільної храмової молитви (та й молитви взагалі). Це ті, хто вірить у теорію еволюції радянського зразка (насправді Дарвін був віруючою людиною), Абсолютний Розум, Небесний Інтелект, Долю, деїсти (“Бог створив світ, але більше не втручається, тому молитися марно”), а також представники деяких з сучасних “вір”. Вони досить стійкі у своїх переконаннях, нав’язуючи їх своїм дітям (найчастіше наказово). Останні, відчуваючи природне прагнення до Бога, на жаль, найчастіше йдуть не до храму, а шукають його в різноманітних сектах, медитаціях, мантрах, наркотичних мареннях чи інших небезпечних захопленнях.

У церкві глядачів немає

 Фото з сайту храму Свв. Жон-Мироносиць м. Вінниці

Перша неділя Великого посту насичена богослужіннями: щодня читається Великий Покаянний канон преподобного Андрія Критського, субота традиційно є поминальною. Тож людей у храмі зазвичай дуже багато. На жаль, більшість з них відвідає храм лише в один з цих днів (або й лише в неділю, аби "відбути піст" - сповідатися та причаститися), і потім до самого Великодня вважатиме свій обов’язок перед Богом виконаним. Спостереження за такими людьми, їх поведінкою в храмі й поблизу нього й стали приводом для написання сьогоднішньої статті.

Багато людей, уперше потрапивши до храму, сприймають богослужіння як певне театральне дійство, де більшість присутніх виконує роль глядачів, а церковно- та священнослужителі є акторами певного спектаклю. Цьому сприяє і деяка подібність оформлення храму: є підвищення, що слугує своєрідною сценою, є іконостас, схожий на завісу (куліси), є хор, що разом з виголосами диякона та священика забезпечує звуковий супровід, наявні світлові ефекти (свічки, запалюване у певний момент панікадило), на стінах і стелі – художнє оформлення, існує певний сценарій, є навіть своєрідна каса (на вході слід купити свічечку-квиток і лише потім проходити на «своє місце»). І навіть те, що у деякі моменти богослужіння священик з дияконом проходять межи людьми (здійснюючи кадіння храму), не руйнує отриманого враження – на сучасних концертах та й у деяких виставах артисти також спускаються до глядача. Єдине, чого не вистачає для повної подібності – крісел. Або хоча б лавок (як це можемо бачити у католицьких костьолах). Тоді б і справді можна було б розслабитися і насолоджуватися «видовищем». І навіть вставати у певні моменти богослужіння, як це роблять у концертних залах, дякуючи співакові за вдале виконання.

Церковна свічка – дар Богові чи талісман?

Нещодавно ми з вами відсвяткували свято Стрітення Господнього. Зазвичай цього дня у церкві дуже багато людей - але не тому, що наш народ повною мірою усвідомлює всю глибину і велич цієї події. Розгадка набагато простіша: цього дня святять воду,  та ще й свічки на додачу. Про свячену воду та пов'язані з нею забобони розповім якось іншим разом, а от безліч усіляких "народних" вірувань щодо звичайної церковної свічка (з деякими з них стикався особисто, та й будь-який священик вам їх десятки розповість) спонукала до написання цієї статті.

Певне, немає звичнішого поєднання в уяві будь-якої людини, ніж церква і свічка. І зайшовши до храму, більшість підходить в першу чергу саме до свічниці. Це цілком виправдано з обрядової точки зору: чи прийшла людина просити Бога, чи дякувати Йому за зіслані милості, вона прагне звертатися не з порожніми руками, а принести хоч невеличкий дар. Саме свічка стає тим еквівалентом жертви, з яким приступали до Бога старозавітні люди. Жертви добровільної й абсолютно необтяжливої. Про жодну компенсацію тут не йдеться – адже дари Божі набагато щедріші, а потреба Його – не так у кількості та розмірі свічок, як у щирому звертанні віруючого.

Та й цей символ молитовного горіння, на жаль, з часом став об’єктом забобонних “вправ”. І не лише за межами церковної огорожі (де свічка є традиційним атрибутом різноманітних ворожок, провидиць та спіритичних сеансів), але й у самому храмі. Аби випадковий перехожий, що за покликом душі зайшов до храму, знав, яка кількість забобонів оточує придбану ним свічечку, він би не наважився навіть підійти до свічниці. А якщо він мав необережність принести свічку з собою – тут вже він повною мірою відчує всю “доброту, теплоту і миролюбність”, якою променяться деякі церковні служниці. Бо ж, виявиться, що така свічка і “неблагодатна”, і “не освячена”, і “чадить”, та й взагалі – не можна, і край. Та і “правил користування” правильною (тобто придбаною у цьому храмі) свічкою скільки – аби він тільки слухав. Ледь не за руку проведуть, і на кожному кроці проінструктують:

Про фотографії, свічку і стрибок

Афоризм:

Мої фотографії несправедливі до мене – вони мають точнісінько такий вигляд, як і я. Філліс Діллер.

Крилатий латинський вислів (і його транскрипція, підкреслення вказує наголос):

Aliis inserviendo, ipse consumor [алііс інсервіендо іпсе консумор]: слугуючи іншим, розтрачую себе.

Значення іншомовного слова:

Сальто, сальто-мортале (від італ. salto mortale – смертельний стрибок): вільне безопірне перевертання стрибуна в повітрі. Елемент в акробатиці й спортивній гімнастиці.