Новорічна ейфорія поступово стихає, і я пропоную подумки перенестися у Індію та Південну Африку, де триває боротьба індійський переселенців під проводом Махатми Ганді за свої права (Мохандас Карамчанд Ганди. Моя жизнь / перевод с английского А.М. Вязьминой, Е.Г. Панфилова, Н.А. Ульяновского. — М.: Издательство восточной литературы, 1959. — 444 с.). У попередніх розділах (див.
частина 1,
частина 2,
частина 3) ми підійшли до періоду в житті Ганді, коли він почав усе глибше занурюватися у громадсько-політичне життя, однак у біографії він вділяє увагу й іншим сферам свого життя.
Зокрема - вихованню дітей. У книжці досить цікаво (і відверто) описуються спроби Ганді привчити дітей до європейського одягу й манер поведінки (хоча сам він визнає, що у більшості суперечок з дружиною і дітьми «переконували не стільки відповіді, скільки сила авторитету»). Хто має дітей, особливо малого віку – знайде багато повчального і корисного.
Та політика відбирала все більше часу. І тут цікавими виявилися експерименти Ганді з пошуком джерел фінансування для індійського Конгресу. Спочатку він, цілком у дусі Кійосакіївських понять «актив/пасив» (див.
Кійосакі Р., Лечтер Ш. «Багатий тато, бідний тато») зібрав початкові кошти, купив на них нерухомість, здав її в оренду й забезпечив організації постійне джерело прибутків. Але згодом побачив, що це «розбещує» організацію, робить її певним чином незалежною від суспільства, до якого вона повинна прислухатися і якому має служити. Тому, цитую Ганді, «я прийшов до твердого переконання, що громадським організаціям не слід мати постійних фондів». Вони повинні існувати лише на пожертви громади. Чому так? Ганді й на це дає відповідь: «Щорічні пожертви у фонд організації – це перевірка її популярності та чесності її керівництва; і я вважаю, що кожна організація повинна пройти таку перевірку». Цікаво, скільки організацій України, що називаються себе громадськими, спромоглися б пройти таку перевірку? Поміркуйте самі, а я «пригощу» вас черговою порцією виписок:
