Мохандас Карамчанд Ганді. Моє життя (ч. 4)

Новорічна ейфорія поступово стихає, і я пропоную подумки перенестися у Індію та Південну Африку, де триває боротьба індійський переселенців під проводом Махатми Ганді за свої права (Мохандас Карамчанд Ганди. Моя жизнь / перевод с английского А.М. Вязьминой, Е.Г. Панфилова, Н.А. Ульяновского. — М.: Издательство восточной литературы, 1959. — 444 с.). У попередніх розділах (див. частина 1, частина 2, частина 3) ми підійшли до періоду в житті Ганді, коли він почав усе глибше занурюватися у громадсько-політичне життя, однак у біографії він вділяє увагу й іншим сферам свого життя.
Зокрема - вихованню дітей. У книжці досить цікаво (і відверто) описуються спроби Ганді привчити дітей до європейського одягу й манер поведінки (хоча сам він визнає, що у більшості суперечок з дружиною і дітьми «переконували не стільки відповіді, скільки сила авторитету»). Хто має дітей, особливо малого віку – знайде багато повчального і корисного.
Та політика відбирала все більше часу. І тут цікавими виявилися експерименти Ганді з пошуком джерел фінансування для індійського Конгресу. Спочатку він, цілком у дусі Кійосакіївських понять «актив/пасив» (див. Кійосакі Р., Лечтер Ш. «Багатий тато, бідний тато») зібрав початкові кошти, купив на них нерухомість, здав її в оренду й забезпечив організації постійне джерело прибутків. Але згодом побачив, що це «розбещує» організацію, робить її певним чином незалежною від суспільства, до якого вона повинна прислухатися і якому має служити. Тому, цитую Ганді, «я прийшов до твердого переконання, що громадським організаціям не слід мати постійних фондів». Вони повинні існувати лише на пожертви громади. Чому так? Ганді й на це дає відповідь: «Щорічні пожертви у фонд організації – це перевірка її популярності та чесності її керівництва; і я вважаю, що кожна організація повинна пройти таку перевірку». Цікаво, скільки організацій України, що називаються себе громадськими, спромоглися б пройти таку перевірку? Поміркуйте самі, а я «пригощу» вас черговою порцією виписок:

• Для мене завжди було загадкою, як люди можуть вважати для себе почесним приниження ближнього.
• Істина не перемогла б, якби не було твердої віри, величезного терпіння і невпинних зусиль.
• Я зробив своєю релігією служіння, оскільки відчував, що тільки так можна пізнати бога.
• Розбіжності виявляються корисними там, де є терпимість, милосердя і істина.
• Справедливості ми можемо просити тільки у бога.
• Служіння без радості не допомагає ні тому, хто служить, ні тому, кому служать.
• Всі інші задоволення перетворюються в ніщо перед обличчям служіння, що стало радістю.
• «Бхагавадгіта»: «Коли кожен виконує свою справу так, як може, навіть якщо йому це не вдається, це все ж краще, ніж брати на себе чужі обов'язки, якими б чудовими вони не здавалися» (наш народ каже «краще добре робити своє, ніж відмінно - чуже» - прим. моя).
• Хіба існують перешкоди, яких би не подолала любов.
• Можна добитися справедливості, тільки якщо і до супротивника ставитися справедливо.
• Дружина індуса вважає своїм вищим релігійним обов'язком беззаперечну покору чоловіку.
• Я не серджуся на людей, а тільки сумую з приводу їх невігластва й обмеженості.
• Немає сенсу судити про правильність чи неправильності вже скоєних вчинків – необхідно проаналізувати усе, щоб, по можливості, отримати урок на майбутнє.
• Я переконаний, що для правильного виховання дітей батьки повинні мати загальні знання по догляду за ними (і не тільки для виховання, навіть здоров’я дитини не слід віддавати лише до рук лікарів – це одна з основних тез відомого педіатра Комаровського – прим. моя).
• Ми страждаємо від певного забобону, ніби дитині нічому вчитися протягом перших п'яти років життя. Насправді ж якраз навпаки – дитина ніколи не навчиться того, що не набуде протягом перших п'яти років.

PS. Коли буде продовження - точно сказати не можу, все ж новорічно-різдвяні свята. Одне можу пообіцяти точно: "далі буде".