У сьогоднішній публікації ми розглянемо останню судову справу Ціцерона з представлених у книжці його вибраних творів (Марк Туллий Цицерон. Избранные сочинения. – М.: Художественная литература, 1975. – 456 с.). Як я вже зазначав
минулого разу – справа захисту Тіта Аннія Мілона
досить неоднозначна (і єдина з представлених у книжці, яку
Ціцерон програв). Якщо у минулих справах (див.
ч. 1,
ч. 2,
ч. 3,
ч. 4,
ч. 5) ще можна було досить чітко розрізнити, хто винен, а хто невинний, кого слід захищати усіма силами свого таланту, а кого з не меншим натхненням слід звинувачувати, то у цій справі повна моральна й етична плутанина.
Мало того, що Ціцерон взявся захищати відвертого (хоча, можливо, й випадкового, як це хотів представити Ціцерон) вбивцю, так ще й непостійний натовп, що завжди був налаштований прихильно, цього разу буквально «затюкав» Ціцерона, і він виступив
значно гірше своїх можливостей. Можливо, спрацювала підсвідомість: і звинувачуваний, і постраждалий були людьми невисокої громадської та політичної честі, обоє не гребували найгіршими засобами, аби потрапити у владні кола і закріпитися там, й лише випадок розвів їх по різні сторони владних бар’єрів. Впевнений, аби воля Ціцерона, він би зміг звинуватити і того, й іншого. Але історія не знає умовного способу, тож не будемо гадати «а що було б» - краще перейдемо відразу до виписок: