Марк Туллій Ціцерон. Вибрані твори (ч. 4)

Кого я ще не заохотив самостійно почитати твори Ціцерона (Марк Туллий Цицерон. Избранные сочинения. – М.: Художественная литература, 1975. – 456 с.), пропоную продовжити робити це разом (див. частина 1, частина 2, частина 3). Сьогодні познайомимося з однією з найяскравіших сторінок ораторської практики Ціцерона – справою Катіліни.

Катіліна був типовим тогочасним адміністратором, що перекидався від однієї владної групи до іншої, аби лише зберегти свою посаду. Все ближче був омріяний титул консула, та невдало виплили факти минулого хабарництва, і його кандидатуру було знято. Тож Катіліна почав збирати сили для військового захоплення влади. Вкотре програвши на виборах (де, до речі, одним з консулів було обрано Ціцерона), він починає військовий заколот, але той провалюється.

На жаль, звинуватити Катіліну не вдається, і тоді до справи береться Ціцерон. Завдяки своїм інформаторам він дізнається, що Катіліна готує чергову змову (у тому числі – й підіслати вбивць до самого Ціцерона), тож викриттям фактів та деталей цієї змови Ціцерон провокує Катіліну до рішучих дій. І це діє! Злякавшись, Каталіна тікає з міста. А з ним – і усі його прибічники (навіть ті, про кого Ціцеронові відомо не було). Це, до речі, також входило у нестандартний Ціцеронів план: він розуміє, що простим покаранням Катіліни мало що вдієш. А так він не лише викриває небезпечну змову, але й може відслідкувати усіх причетних до неї.
Тоді Ціцерон просить для себе надзвичайних повноважень і страчує п’ятьох головних ватажків змови (Катіліна гине трохи пізніше під час військової сутички). За це вдячні городяни надають Ціцеронові почесний титул «батька вітчизни», а через кілька років – відправляють у 16-місячне вигнання у Грецію (як покарання за страту римських громадян без суду). За цей час до влади приходять продовжувачі справи Катіліни, тож, повернувшись, Ціцерон знову береться до боротьби. Але про це – вже у наступній публікації. Зараз же – традиційні виписки:

• Моє найглибше бажання — не піддаватися гніву й роздратуванню. Моє найглибше бажання — у цей небезпечний для республіки час зберегти самовладання і витримку.
• Я впевнений, швидше загальний вирок усіх чесних людей буде: «Занадто пізно», ніж хто-небудь скаже: «Занадто жорстоко».
• Тих, кого слід було б вразити залізом, не смію турбувати навіть звуком свого голосу.
• Надалі випробовувати долю нашої вітчизни з ласки однієї людини ми вже більше не маємо права.
• Вони мовчать, — і це їхній крик.
• Не так страшна ненависть, викликана строгістю або твердістю, як та, що викликана неприпустимою безпечністю.
• Ненависть, викликана доблестю – не ненависть, швидше це заслуга.

PS. Як я вже зазначав на початку, ця промова належить до найкращих зразків ораторського мистецтва. Практично від перших днів проголошення її буквально розібрали на цитати. Перше речення промови – «Quousque tandem abutere, Catilina, patientia nostra?» («Допоки ж, Катіліно, ти зловживатимеш нашим терпінням»), почали вживати, характеризуючи щось набридливо-знущальне. З цієї ж промови вислови, що стали крилатими: «Cum tacent, clamant» («коли мовчать – кричать») і хрестоматійне «o tempora, o mores!» («о часи, о звичаї»).

PS. Продовження - у наступній публікації.