Чому загал не читає книжок? (ч. 1. Про телебачення)

Доки я готую чергову порцію виписок з творів Ціцерона, пропоную поговорити про роль книжки і телебачення у житті сучасної людини. Зокрема, спробувати відповісти на запитання, винесене у заголовок, а також знайти відповідь на інше, ніби на перший погляд і не пов’язане з попереднім, запитання: для чого загал дивиться телевізор?

На початку свого створення телебачення задумувалося переважно як інформаційно-пізнавальна система з досить невеликою часткою розважального компоненту. Однак з часом акценти зміщувалися, і розважальних програм на телебаченні ставало все більше. Це ніби й дивно, адже зі збільшенням аудиторії, що охоплюється телебаченням, воно могло б стати потужним освітнім ресурсом (як це бачимо на прикладі західних каналів типу «Discovery», «Animal Planet» чи «National Geographic»). Чому ж тоді на більшості каналів сучасного телебачення 5-хвилинні новинарні блоки ледве втискуються між програмами й фільмами розважального характеру, а не навпаки?
Як на мене, причина проста: люди почали сприймати телебачення не як джерело інформації, а як джерело емоцій (особливо поглибилася ця ситуація з появою інтернету як швидкого і контрольованого інформаційного ресурсу). Цим, до речі, можна пояснити й переважний негативізм більшості новин і повідомлень – адже до негативних емоцій людина значно чутливіша, ніж до позитивних (деякі психологи навіть стверджують, що ця різниця може сягати 7-кратної величини). Здавалося б, людям у сучасному світі й так важко – розкажіть їм щось позитивне, щось підбадьорливе. Так ні - кожен випуск новин намагається завантажити у нашу і так зболену психіку нову порцію вбивств, пожеж, вибухів, стихійних лих тощо.

Чи зможе хтось після такого випуску новин просто вимкнути телевізор і зайнятися буденною роботою (не кажучи вже про те, щоб спокійно заснути)? Навряд чи: емоції зашкалюють і людина починає перемикати канали в пошуках емоційного розвантаження. Саме з цієї причини психологи стверджують, що краще вже дивитися бойовики, де поряд з негативним наповненням наявна хоча б якась дія (що дає можливість людині віртуально пережити певну стресову ситуацію і здійснити своєрідний емоційний викид негативу), ніж просто «поглинати» новини. Адже це призводитиме до поступового емоційного «вигоряння» людини: аби захистити себе, людська психіка поступово знижуватиме рівень емоційної чутливості. Але ж відомо, що сильні емоції викликають виділення в організмі людини речовин, що у десятки разів потужніші за сучасні наркотики. Тож людина поступово перетворюється на емоційного наркомана: аби отримати той самий емоційний заряд, їй потрібен все дужчий емоційний подразник. Людині потрібні вже не просто емоції – потрібен емоційний концентрат. Їй мало знати, що десь проводяться воєнні дії – полоскочіть їй нерви кривавою хронікою з місця подій. Недостатньо почути про черговий землетрус чи цунамі – їй потрібні кадри зруйнованих будівель і згорьованих людей.

Людина потрапляє у замкнене коло: кожна наступна порція емоцій повинна бути сильнішою за попередню, адже вона автоматично знижує чутливість нервової системи. Людина поступово вкривається емоційно-нечутливою коростою, нездатною до співпереживання, співчуття, співдії. Додатковою причиною цього стає й цікавий психологічний самообман: людина, що контролює телевізор, вважає, що вона контролює й інформацію у ньому (що б там не відбувалося в сусідній державі чи у сусідньому будинку – ти вимкнув телевізор і цього ніби й не існує).

Чи залишається в такому житті місце книзі? Чи здатна книга повернути людині її емоційну чутливість як невід’ємну складову суспільного співжиття? Хотілося б прочитати вашу думку у коментарях. Своє бачення способів розв'язання цієї проблеми наведу вже в наступній публікації.