Минулого разу ми зупинилися на невтішному висновку: телебачення у його сучасному вигляді перетворилося з джерела інформації на
емоційний наркотик, здатний за досить короткий термін узалежнити людину і перетворити її на емоційного паралітика. Людина може бути фанатичним прихильником усіляких медичних ток-шоу, але не підійде надати допомогу людині, що на вулиці втратила свідомість. Вона може годинами дивитися різноманітні кулінарні передачі, а її діти у цей час харчуватимуться фаст-фудом. Причину ми виявили у
попередній публікації: їй потрібні емоції (і чим довше людина перебуває на емоційній телеголці – тим концентрованіші).
Чи несе книжка потужніший емоційний заряд, ніж телебачення? Безумовно. Адже між письменником і читачем немає посередників – сценаристів, акторів, операторів. Чому ж тоді більшість віддасть перевагу 1,5-годинному фільмові перед книжкою, за якою знято цей фільм і яку можна було б читати кілька днів.
Вся справа – у зниженні емоційної чутливості. Концентрований фільмовий заряд здатен подразнити емоційні рецептори такої людини, а книжка з її поступовим плином подій – ні. Ми втратили емоційну чутливість. Тому парк, що знаходиться поблизу нашого будинку, набуває для нас певної ваги лише після того, як його покажуть у новинах, пов’язаних зі злочинами сексуального маніяка. То
чи є майбутнє у книжки в такому світі?
Мені бачиться
два шляхи. Перший – гірший і заздалегідь програшний: підвищувати рівень емоційної насиченості книжки. Вже зараз ми можемо спостерігати, що більшість літературних бестселерів починають бути схожі на сценарії голлівудських блокбастерів. Як я вже сказав – цей шлях безперспективний: книжка ніколи не зрівняється з візуальним впливом телебачення. Хоча чому це «ніколи»? Таке можливо. Але
за однієї-єдиної важливої умови – активної участі читача у сприйнятті книжкових подій. Аби відчути всю емоційну насиченість книжки, потрібна розвинена уява – а з цим у більшості «телезомбі», що звикли споживати уже готовий до засвоєння телепродукт, великі проблеми.
Тож
другий, і, здається, єдино можливий шлях – повертати втрачену емоційну чутливість. Про спосіб більшість тих, хто читав першу частину цієї статті, вже здогадується – подолати телезалежність. В ідеалі – на певний час
повністю відмовитися від перегляду телепродукції (бо ж не секрет, що навіть у пізнавальних передачах про дику природу ми з нетерпінням чекаємо моменту, коли ж нарешті гепард наздожене бідну антилопу й почне шматувати її на криваві клапті). Без цього процес з місця не зрушить. Адже більшість тих, хто вперше за багато років після школи візьме до рук художню книжку, читати її не зможе – занадто «прісно»: описи природи на півтори сторінки, переживання героя на кілька сторінок. Після фільмів-екшенів, де рахунок убитим іде на сотні, одне (нехай і подвійне) вбивство зі «Злочину і кари» Достоєвського аж ніяк не потамує звичного емоційного голоду, аби повною мірою співпереживати головному героєві протягом десятків сторінок до і після вбивства.
Особливо важко буде на початку. Адже дехто роками вкривався емоційно-нечутливою кірочкою, яку не здатні пробити навіть фільми жахів у форматі 3D.
Тут допоможе лише час і гарна книга.
Читайте класиків. Читайте рідною мовою (що б там не казали, а звучання рідної мови дужче резонує у наших почуттях). Читайте без поспіху. Намагайтесь розбудити і сприйняти ті почуття, які намагаються передати вам Коцюбинський і Рильський, Нечуй-Левицький і Драч. Якщо вже сильно занудитесь без гострих почуттів – перечитайте
«Волю до життя» Довженка чи твори Стефаника. Крок за кроком повертайтеся до дитячої чутливості, здатної співчувати мурашині зі зламаною лапкою та плакати над загибеллю Муму. Відродивши цю здатність, ви зможете з однієї сторінки гарної книжки отримувати емоційний заряд, непорівнюваний з жодними досягненнями телеіндустрії. Ви перестанете бути споживачем масового телепродукту, присмаченого штучними спеціями штучних емоцій і візьмете під контроль ті емоції, які потраплятимуть у ваш мозок. А це вже –
крок до справжньої незалежності і справжнього життя. Щасти!
Немає коментарів:
Дописати коментар