«Є воля — є людина! Нема волі — нема людини! Скільки волі, стільки й людини».
Здається, цей твір включено до шкільної програми. Однак навіть тим, хто вже читав його у школі, раджу перечитати. Хто не читав – зробіть це обов’язково. Особливо зважаючи на останні події в Україні та героїзм наших хлопців-захисників.
Другу книжку обрав певною мірою випадково (хоча у випадковості не вірю вже дуже давно). Орієнтувався на назву – «Вершини» (Дімаров А. Вершини. — К.: Рад. письменник, 1986. — 190 с.). Думав, про альпіністів. А їм ні сили волі, ні рішучості не позичати. І знову не схибив. Навіть більше – ця книжка стала дивно органічним продовженням попередньої. Та сама незламність духу, така ж перемога людської волі над обставинами. Альпініст, що втратив ступні ніг, намагаючись врятувати товариша з сніжно-льодового високогірного полону. Інвалід (за статусом), який знехтував вироком лікарів і відкинув жалібність тих, хто не знається на крицевій волі справжнього чоловіка. Коли йому не давали допуску на роботу в горах, він спочатку долав найскладніший маршрут, а вже потім ставив комісію перед фактом своєї спроможності. Книжка спонукає до роздумів і дій – а чого ще чекати від гарної книжки. Прилучіть сюди ще й чудову українську мову – і матимете додатковий привід виділити кілька годин на прочитання. А в перервах – випити чаю. Я після цієї книжки щораз, сідаючи пити чай, згадую наведене там казахське прислів’я:
«Як чай не п’єш – то звідки сила».
Читаймо українське – наша література наскільки багата, що кожен знайде собі книжку до смаку і потреби.
Я так і зроблю. А що саме оберу - дізнаєтеся вже з наступної публікації.
Немає коментарів:
Дописати коментар