Про думки, гідність та маїс

Афоризм:

У кожного з нас трапляються думки, які нас негідні, але є й думки, яких ми негідні. Жан Ростан.

Крилатий латинський вислів (і його транскрипція, підкреслення вказує наголос):

Dignum laude virum Musa vetat mori [дігнум лавде вірум муза ветат морі]: гідній людині Муза не дасть померти (мистецтво збереже славу у віках).

Значення іншомовного слова:

Маїс (ісп. maiz): однорічна зернова рослина родини злакових; важлива кормова та продовольча культура. Інша назва – кукурудза.

Краса природи:

[caption id="" align="aligncenter" width="640"] Автор фотографії: Dmytro_stein[/caption]

PS.

Сьогодні два вислови у нас торкаються теми гідності. Особливо обнадійливим є другий – крилатий латинський вислів, який обіцяє пам’ять у віках для гідних людей. Яким чином? За допомогою мистецтв (у той час – переважно поезії, покровительницею якої й була Муза). Про гідних людей того часу писали цілі поеми, їх військовий подвиг чи громадський вчинок оспівували у віршах кращі поети. Помирала сама людина, помирав поет – але вірш залишався, як залишався і взірець, залишений попередніми поколіннями. Тому сумно дивитися на більшість сучасної поезії (та й інші види мистецтва, що претендують на довготривалість, а то й незнищенність). Які взірці залишаємо нащадкам? Вони перечитуватимуть наші книжки, шукаючи там прикладів для наслідування, і на кого натраплятимуть? Злодії різних рівнів і вдачі, алко-, нарко-, ігромани, соціальні покидьки чи «вершки», що з точки зору вчинків нічим не кращі за перших. Чи не тому кожне покоління, наситившись писаниною свого часу, рано чи пізно звертає свій погляд до класичної літератури. Хто змінився відтоді – люди, про яких пишуть, чи письменники, які пишуть? Чомусь я (напевне тому, що не належу до письменницької братії) схильний звинувачувати саме останніх. Хоча й їх можна зрозуміти: загал вимагає літератури свого рівня і у великих кількостях, а зразків для наслідування на всіх письменників не вистачає. От і скочуємося поступово від радянського «пролетарського» реалізму до сьогоднішнього, вишуканого за стилем, але порожнього за «зразковістю» примітивізму (для смаку загалу ще й присмаченого фізіологізмом). Тому й не дивуємося дикості маляти, що з іграшкового пістолету націлився на бабусю і кричить: «Падай, ти вбита!» (хотів після слова «іграшкового» поставити в дужках «поки що», але занадто вже моторошною виявляється картина). А маля, дивлячись на нашу реакцію, будує собі модель поведінки на майбутнє. Яким воно буде – залежить саме від таких деталей. Дітям потрібні герої, потрібні взірці. Якщо вони не можуть знайти їх в сім’ї – коло пошуку розширюється за рахунок вуличного оточення, телебачення та інтернету. Книга у цьому переліку трапляється все рідше. Класика – тим більше. На жаль.