Як і обіцяв
минулої неділі, продовжую знайомити вас з нотатками з твору Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» (Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. – 416 с.). Події нашого сьогодення дуже близькі до ситуацій, описаних у книзі: ми знову повстали, знову довели світові й владі, що ми – не бидло, а європейський народ. Нам знову слід робити свій вибір (і не тільки про вибори президента мова). І дуже хотілося б, аби вибір цей був швидше свідомим, ніж емоційним. Щоб втретє не довелося підніматися усією країною і проливати кров. Щоб основним критерієм для нас не став вислів з пропонованої книжки: «Головне, обрати такого, щоб можна було переобрати». Саме для цього і пишуться такі книжки. Саме для цього я й визбирую з них найвлучніші вислови (у випадку з Ліною Василівною це дуже важко – не тому, що висловів немає, а тому що їх багато):
- Жінка швидше здогадується, а чоловік глибше аналізує.
- Мудрість мужчини — промовчати.
- Періоди у нас всі критичні, але ніколи не вирішальні.
- Духовний канібалізм.
- Це не в корів сказ, це люди сказилися!
- Зманеврували у слові, зманеврують і в ділі.
- Я перестаю бути сильною статтю в її очах, вона — слабкою в моїх. Я замикаюся в собі, вона виходить із себе.
- Жінка — інструмент, а я — прилад. Навіть найдосконаліший прилад поступається інструменту.
- Може, він підписав, не читавши? — Краще б прочитав, не підписавши.
- Всі у всіх повинні просити прощення. За вдіяне, сказане й за подумане.
- Хто не задумався, той нормальний.
- Література зробилася, як блошиний ринок — хто що має, несе на продаж.
- Жінка — як музика, її можна любити, навіть не дуже розуміючи.
- У нього завжди були геніальні ідеї, які він ніколи не втілював, бо вони переганяли одна одну.
- Кобєту не можна ударити навіть квіткою.
- Тепер же всі залежні від залежних.
- Тотальне жлобство свідомо прищеплюється людям, перетворюючи їх на масу.
- Це вже не телеекран, це іподроми сексу, де оголені вершниці мчать крізь ніч на розгнузданих жеребцях.