На жаль, наближається до завершення наше знайомство з чудовим романом Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» (Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. – 416 с.). Це – заключна частина моїх нотаток (першу частину можна подивитися
тут, а другу -
тут). Як завжди (а стосовно цього твору - особливо), закликаю вас не покладатися на мою далеко не професійну думку, а ознайомитися з твором самостійно. Пройдіть разом з автором і героями через пригнічення до піднесення, від безнадії до нових сподівань. Зичу вам гарної мандрівки і пропоную, як маленькі віхи на цьому шляху, свої нотатки:
- Ми ще не встигли стати вільними людьми, громадянами, як нас уже перетворили на щось абстрактне й немисляче — електорат.
- Ми їх обираємо не тому, що хочемо обирати, а тому, що вони хочуть бути обраними.
- У своєму житті треба залишати місце й для свого життя.
- Кожен мужчина, крім своєї домашньої Єви, має в уяві свою недосяжну Ліліт.
- Юнг попереджав, що світ висить на тонкій ниточці людської психіки. І що надалі не війни, не катаклізми, не техногенні катастрофи, а саме це перевантаження психіки, її невідворотний зрив криє у собі найбільшу небезпеку для людства.
- Знову обрали тих самих, отже, буде те саме.
- Бог усе нам щось хоче сказати, а ми все не чуємо.
- Страшна історична карма націй, які віками не самі визначали свою долю!
- Безвихідь — це теж форма існування.
- Нема України в душах.
- Надто багато світових алярмів. Людям не те що позакладало вуха — людям позакладало душі.
- Це людина цифри і музики, як буває з дуже талановитими вченими.
- Все наше життя — це чекання найгіршого і надія на краще.
- Серце в колібрі майже втричі більше, ніж шлунок. От якби так у людей.
- Або це радянська влада зробила нас такими, або вона й стала можливою саме у цій частині світу, бо ми такі.
- Коли факти розкидані у свідомості, то це лише факти. А коли їх звести докупи, це вже система.
- Розряди людської ненависті, здається, електризують природу.
- Все, до чого ми байдужі, байдуже до нас.