Фелденкрайз М.П. Мистецтво руху. Уроки майстра

(за книжкою: Мойше Фельденкрайз. Искусство движения. Уроки мастера / Пер. с англ. А. Заславской. — М.: Эксмо, 2003. — 352 с.).

Щось не щастить мені останнім часом з вибором книжок. У минулій публікації писав про невдалий досвід з книжкою А.П. Кашкарова «Розмови з сином», після чого вирішив трохи змінити тематику. Оскільки піст закінчився і я повернувся до силових тренувань – звернув свій погляд до папки, в яку збираю книжки щодо різних аспектів тренування. Зокрема, давненько вже в мене в цій папці лежала книжка з інтригуючою назвою «Мистецтво руху. Уроки майстра». Додатковий інтерес збурювала й особистість автора – українець за місцем народження, що першим серед європейців одержав чорний пояс з дзюдо, доктор фізичний наук та пропагандист здорового способу життя.

Але ця книжка… Чесно кажучи – хай би собі й далі лежала непрочитаною. Чергове розчарування. Зважте самі: у книжці на 350 сторінок, де розповідається про різні види вправ – жодного (!) фото чи хоча б найпростішого малюнку (спочатку думав, що це лише в моєму fb2 варіанті, але й на інших сайтах суцільний текст). Іде опис вправи на кілька сторінок, а потім геніальна фраза «І Мойше показав, як правильно». Тож для тих, хто хоче одержати з книжки якусь практичну інформацію – забудьте.

Мохандас К. Ганді. Сатьяграха у Південній Африці (завершення)

Сьогодні завершуємо (див. ч. 1, ч. 2, ч. 3, ч. 4, ч. 5) наше знайомство з книжкою Мохандаса Карамчанда Ганді про становище індійців у Південній Африці та способи його нормалізації (правильніше було б сказати «олюднення», бо ставлення до них в певних регіонах Африки було далеким від навіть тодішніх стандартів - чого варте лише невизнання шлюбів).
Як ви пам’ятаєте, учорашні виписки ми закінчили згадкою про ферму імені Толстого. У книжці автор досить докладно описує її устрій та порядок, проблеми і здобутки. Величним фіналом книжки (як, власне, і боротьби) була велична хода сотень індійців з сім’ями і дітьми, організована проти обмежень на переміщення індійців. Як ви пам’ятаєте, одним зі способів тої боротьби було потрапляння у в’язниці. От і цього разу вони вирішили разом перетнути кордон однієї з африканських псевдо-держав, аби таким чином висловити свою незгоду. На щастя, до силового протистояння не дійшло (хоча й було досить близько), але це нітрохи не зменшує напруження останніх сторінок. Тож, хто не хоче читати усю книжку – перечитайте хоча б кінець, не пожалкуєте. А я викладаю свої виписки (вийшли трохи завеликими, але розривати на два дні не хочу):

• У Бога стільки ж вух, скільки є прохачів.
• Я вважав, що хвороб бути не повинно, оскільки ми жили простим життям.
• Я навіть найменшої речі не зроблю поспіхом. Я подумаю про неї і зважу основну ідею. Потім я обміркую, які слова підходять для теми, а тоді візьмуся за письмо. Якби кожен робив так, як я, скільки часу це б заощадило? А націю це вберегло б від лавини напівсирих ідей, які зараз погрожують поховати її під собою.
• Потуранню собі не повинно бути місця у випадку справжньої дружби.
• Бути переконаним, що певна поведінка є насильством або гріхом – це одне, а мати силу діяти відповідно до цього переконання – зовсім інше.