Випадковість чи сучасна тенденція?

Попереджав, що сьогоднішня публікація буде дещо нетиповою. Бо мова йтиме не про книжку, а про серіал. А саме — про “Новобранця” з Натаном Філліоном у головній ролі. Натрапив на цей серіал випадково. Однак криза середнього віку й пошуки себе — теми для мене знайомі, тож вирішив переглянути декілька серій. І “залип”. На сьогодні переглянув уже всі сезони і підписався на повідомлення про вихід нових серій.

Але мова не про сам серіал, а про одного з головних героїв. Хто читав мою попередню публікацію — напевне, вже здогадався. “Що, знову?”. Так, у серіалі маємо героя — поліцейського з нетрадиційною орієнтацією.

Знаю, що у психології є таке явище: якщо людину зачепить якась тема — їй частіше трапляються пов'язані з цією темою події. Якщо ви вирішили придбати блакитний Nissan — на вулиці вам надивовижу часто траплятимуться саме ці автомобілі, хоча раніше ви на них би й уваги не звернули.

От тепер сиджу і думаю: цей серіал після “Шістки воронів” — випадковість чи все ж сучасні митці різних жанрів намагаються ввести у свої твори нетрадиційних героїв, аби набрати собі додаткових соціальних бонусів. Читав, що Лі Бардуго хвалять за те, що у її романах головні герої — не супермени з гіпертрофованими м'язами, а люди з певними каліцтвами, фізичними чи соціальними розладами. Але, як на мене, показувати, як соціофоб чи дислектик долають свої проблеми і утверджуються в цьому світі — це одне, а як розвиваються романтичні стосунки двох чоловіків, що закінчуються поцілунком — зовсім інше.

Чи я вже просто застарий для цього?

Бардуґо Лі. Королівство шахраїв.

Як і обіцяв у попередній публікації, сьогодні обговоримо продовження дилогії Лі Бардуґо. Друга книга українською називається “Королівство шахраїв”, але я поки не готовий викладати 230 гривень, тому знайшов російський переклад (Бардуго Ли. Продажное королевство. — Москва: АСТ, 2018. — 672 с.).

Відразу зазначу, що моє сподівання на яскраве і не менш захопливе продовження повністю виправдалося. На жаль, виправдалося і побоювання щодо гомосексуальної теми — у цій частині справа від мрій перейшла до поцілунків. Тому я не знаю, чи сумувати, що продовження історії не буде — чи радіти цьому, зважаючи на динаміку описаних стосунків.

Оскільки перечитувати цю книжку російською не збираюся, вирішив відразу спробувати вибирати якісь цитати. Це трохи збивало з темпу і занурення в історію, але щось таки назбирав. Не очікуйте откровень у стилі Сенеки, Емерсона чи Льюїса — це просто цікава й майстерно написана книжка.

• Час для занепокоєння минув. Тепер починається найцікавіше — час діяти.
• Коли один план провалюється, треба вигадати новий. Коли тебе заганяють у кут, ти робиш дірку в даху.
• Вони цінували його за те, що він міг зробити, замість карати за те, чого він не міг.
• Поваги не просять. Її треба заслужити.
• Ми вчимося тримати голову так, наче на ній — корона.
• Навіть якщо світ нічого тобі не винен, ти все одно від нього щось вимагаєш.
• Клинок можна наточити. Але врешті-решт все залежить від якості металу.

У наступній публікації — про незвичний для цього блогу жанр телесеріалу і трохи про психологію. Можливо, це буде невеличка замітка, тож дивіться у соціальних мережах…

Бардуґо Лі. Шістка воронів. Книга перша.

Є книжки, читати які — для мене справжня мука. З одного боку, цікавий сюжет і майстерність автора так захоплюють, що важко відірватися. З іншого боку — спеціально намагаєшся розтягнути процес читання на якомога довший період, усвідомлюючи, що наступну настільки якісно написану книжку зустрінеш ще не скоро.

Черговим таким твором-випробуванням для мене стала “Шістка воронів. Книга перша” Лі Бардуґо. Холодна зброя і холодний розум — речі, які мене завжди приваблювали. Сюжет — щось середнє між “Одинадцятьма друзями Оушена” і “Братством талисмана” Кліффорда Сімака. Отримав справжнє задоволення і вніс книжку в список “Купити обов'язково” (“вакцинувальну тисячу” вже витратив, тому поки що в “бажані”).

Єдине, що трохи насторожило — натяк на гомосексуальність одного з головних героїв. Сподіваюся, що це лише традиційний для сучасної літератури реверанс у бік ЛГБТ-спільнот. І у продовженні (так, воно існує і вже навіть в українському перекладі) ця тема не знайде свого розвитку.

Традиційних цитат поки що немає — був так захоплений сюжетом і його розвитком, що нічого надзвичайного в око не впало. Можливо, коли читатиму вдруге (а це, певен, буде, нехай лише трохи забудуться сюжетні знахідки автора), на щось і натраплю. А як і ні — просто отримаю ще одну порцію літературного задоволення. Чого і вам бажаю.

PS. Дописав і зрозумів, що усі прочитані книжки для мене діляться на дві категорії: одні читаю, відразу вибираючи цитати, а вдруге потрібно перечитати для кращого розуміння твору в цілому. Інші, як сьогоднішню, прочитую відразу, а вдруге вже вчитуюся, намагаючись відшукати кілька гарних цитат.

PPS. До наступної суботи спробую “опрацювати” другу книжку “Шістки воронів” і поділитися враженнями й цитатами. До зустрічі!

Інтернет — цифровий супермаркет. Як поводитися.

У попередній замітці (яку через невеликий розмір розмістив лише на сторінках у твіттері та фейсбуці), провів паралель “комп'ютер=інструмент”. Подібним же чином можна прирівняти мережу Інтернет до величезного супермаркету. Зі своїми відділами іграшок і продуктів, книжковими крамницями та усім іншим, що може знадобитися. А від такого порівняння — один крок до перенесення порад щодо поведінки у супермаркеті до поведінки в інтернеті.

Перше і найголовніше з правил — завжди складайте список покупок. Стосовно інтернету: бажано чітко знати, для чого ви туди заходите (мати список задач, які хочете вирішити). Інакше серфінг, який з появою соціальних мереж став практично неконтрольованим, зробить вас значно біднішим. Навіть якщо ви нічого не купуватимете. Думка “я лише подивлюся” навіть у реальних супермаркетах спрацьовує не завжди. А там ми маємо легко відчутний і обчислюваний критерій — кількість витрачених коштів. За перебування в інтернеті ви платите зовсім іншою валютою: своїм часом, свою увагою, своїм розумом. Оцінити ці втрати значно складніше, але від цього вони не стають менш вартісними. Тому певен, що перше правило походу в супермаркет можна цілком підставно перенести і на вихід в інтернет: майте список покупок (задач).

Є ще й друге правило: ніколи не заходьте в супермаркет голодним — небезпека купити якусь непотрібну річ (або навіть і потрібну , але в більшість кількості) значно зростає. Зважаючи на асортимент і привабливість представлених в інтернеті “страв” — необхідно обов'язково інформаційно щось “перекусити” перед виходом у всесвітню мережу. А задача це не з легких. Як кому, а мені в цьому допомагають книжки і… радіо. Захопившись читанням якось цікавезної книжки (про одну з яких — вже в наступній публікації), менша спокуса відволіктися на безцільне блукання інтернетом. А дізнавшись про новини в країні й світі з новин по радіо — менше зависатимеш на новинарних сайтах, з яких так легко зісковзнути у черговий багатогодинний серфінг.

Мені це допомагає. А у вас є свої власні способи боротьби з безцільним блуканням інтернетом?

Мовний СНІД?

Кажуть, що мова — це живий організм, який постійно розвивається і вдосконалюється. Логічно припустити наявність у мови й інших ознак живих істот. Зокрема, наявність специфічного — мовного — імунітету. Який повинен уміти розрізняти “своїх” і “чужих”. А найголовніше — активно й ефективно боротися з останніми. Чому ж сучасна українська мова так легко приймає чужослови? Чому її імунна система не спрацьовує?

Продовжуючи аналогію з живими організмами, згадаймо, що і у них бувають схожі ситуації: імунітет перестає виконувати свої функції. Одна з можливих причин — постійні атаки “чужих”, які виснажують захисні сили організму. І тоді навіть найлегша інфекція, найменше зовнішнє втручання може призвести до загибелі.

Чи не викликане подібне ослаблення мовного імунітету української мови постійними 300-річними атаками мови російської? І тепер вона вже не здатна протистояти іншим впливам, у т.ч. — потужній атаці англійської. Якщо так, то маємо два варіанти:

1. Махнути на хвору рукою і дати загинути, лише полегшуючи її страждання позірними твердженнями, що не все так погано, що сьогоднішній вигляд кращий за вчорашній тощо (а самим поглядати в бік англійської, яка і на вигляд краща, і сил має більше).
2. Активно взятися до зміцнення мовного імунітету, використовуючи вітаміни народної творчості й мінеральні речовини класичної літератури, роблячи ін'єкції національного мовознавства і набираючись наснаги від нашої героїчної історії й сучасної звитяги.

І не треба перекладати цю роботу на фахових філологів, істориків та політиків. Кожен з нас може стати тим “лімфоцитом” — воїном імунного захисту мови. Просто пам'ятаймо, що кожного разу, використовуючи чужослови, ми ранимо свою рідну мову, ослаблюємо її захист перед зовнішніми впливами. А щоразу, промовивши українською — зміцнюємо цей захист, повертаючи частинку боргу тим, хто захищав її до нас. Не будьмо байдужими в малому — і станемо сильними разом!

Латинська мова? Чому не есперанто?

Нещодавно натрапив у новинах на повідомлення про те, що середніх школах Англії хочуть відновити вивчення латинської мови. Аргументують це тим, що знання латини: 1) є ознакою елітарності; 2) допоможе у вивченні інших іноземних мов.

З першою причиною ніби все зрозуміло: здатність процитувати в оригіналі Сенеку чи Тацита справді може підвищити статус людини серед його оточення. Але чи потрібно для цього вивчати досить важку в опануванні мову? Можливо, легше завчити декілька крилатих латинських висловів і періодично розширювати свій багаж знань (до речі, цей сайт і розпочинався з ідеєю щотижневого вивчення одного латинського крилатого виразу — тож ви можете знайти їх досить для себе через пошук або зазирнувши в старіші публікації). Чи багато з тих, хто вивчить у школі латину, стане у вільний час перечитувати письменників і науковців, твори яких віддалені від сьогодення на декілька сотень (а то й тисяч) років? А тим паче, чи стануть вони нею писати (а знання мови передбачає опанування і цієї навички)? Певен, що ні. Не думаю, що латина зможе повторити долю івриту, знову оживши і ставши сучасною мовою для спілкування, науки і мистецтва (щоправда, автори згаданої ідеї і на проголошують такої мети).

Стосовно допомоги у вивченні інших іноземних мов — тут латина, що поділилася своїми “коренями” з більшістю європейських мов, справді може стати у пригоді. Але лише для європейських. Залишивши “за бортом” значну кількість мов слов'янських та азійських і африканських.

Як проміжний підсумок: латинська мова — не найкращий варіант для вирішення тих завдань, які поставили розробники програми з її вивчення у школах.

Розумію, що поки весь свій вчить англійську — англійці почуваються трохи обділеними щодо вивчення іноземних мов :-). Але ж існує значно кращий і легший варіант, який можна було б запропонувати учням англійських шкіл. Так, мова про есперанто.

Кожен, хто захоче, знайде вдосталь додаткової інформації, я ж зупинюся лише на тих перевагах, що стосуються теми нашої статті:

• легкість вивчення. Оскільки мова чітко структурована, а в основі її лежить значна кількість латинських коренів — для європейців вона є однією з найлегших до вивчення.
• допомога в опануванні інших європейських мов. Існує значний масив наукових досліджень, які підтверджують, що знання есперанто справді прискорює цей процес у декілька разів.
• наявність сучасної термінологічної бази в різних науках і можливість її творення у майбутньому.
• існування значного масиву наукової та художньої літератури.
• це жива мова, поширена у всьому світі. Хоча за кількістю мовців (візьмемо середню цифру в 500 тис.) есперанто поступається більшості світових мов, але її активні користувачі не зосереджені на якійсь певній території, а зустрічаються в різних країнах. Тож натрапити на людину, яка в слов'янських країнах, Африці чи Азії знає есперанто, значно вирогідніше, ніж на того, хто на такому ж рівні знає латинську мову.

Якщо зважено поміркувати над усіма цими перевагами, закономірно виникає запитання, винесене у заголовок сьогоднішньої статті.

Знаю, що існує конспірологічна теорія, ніби англомовна спільнота спеціально обмежує і принижує значення есперанто, аби не втратити своїх переваг у сфері науки й культури. Не хочу лити воду на їхній млин — але вивчення мертвої латинської мови (на що виділять чотири мільйони фунтів стерлінгів) в цю схему вкладається досить легко. Що скажете?

Юним — юних.

Після 7-денного карантину нарешті розпакував посилку з видавництва “Веселка”. Як пам'ятаєте з минулої публікації, серед замовлених книжок було й тритомне видання щоденників Олеся Гончара. Щойно взяв їх у руки — відразу впала у вічі фотографія молодого Гончара на обладинці першого тому. Зазвичай у підручниках і хрестоматіях ми бачимо значно старші фото (наприклад, як на обладинці третього тому). Для чого? Щоб продемонструвати життєву мудрість письменники, підкреслити його солідність? Але ж вік людини вже давно перестав бути ознакою авторитету для молоді (особливо підлітково-протестної).

Чому б для тих письменників, де це можливо, не супроводжувати їхні біографії фотографіями більш юного віку? Нехай учні й студенти бачать, що це була така ж молодь, що мала, напевне, схожі проблеми й переживання. Схожі запитання до життя і свій літературний шлях пошуку відповідей.

І це стосується не лише письменників. Фізики, хіміки, математики… Так, вони досягли вершин у своїх галузях, вже будучи лисуватими/бородатими. Але ж і вони колись були юними. Коли лише робили вибір, чому присвятити свої молодечі сили й натхнення. Якщо у шкільних підручниках будуть їх юнацькі фото — чи не надихне це когось із школярів відмовитися від розрекламованих професій програміст/економіст і зайнятися тим, що його насправді цікавить?

На початку статті зробив вам невелику фото-загадку — чи впізнаєте у цих юнаках майбутніх корифеїв нашої літератури?..

А там, дивись, і нова мода почне формуватися: на випускних будемо бачити зачіски не “під Джоні Депа”, а “як у Гончара” чи “ніби в Стуса”.

Це ж (і навіть більшою мірою) стосується й письменниць/науковиць. Спробуйте самі пошукати їх юнацькі фото — будете приємно вражені.