Келер Петер. Фейк

(за книжкою: Петер Келер. Фейк: Забавнейшие фальсификации в искусстве, науке, литературе и истории. – М.: Кучково поле, 2016. — 290 с.)

Цитати:

• Шахрайство епохи неоліту: намисто з 183 оленячих зубів, 65 з яких – імітація таких зубів з кістки.
• Діалоги Есхіна насправді були написані Сократом (його тексти Есхіну передала Ксантиппа), а Ксенофонт опублікував під своїм ім'ям книги історика Фукідіда.
• «Історія вчить її підробляти». Станіслав Єжи Лец.
• Кажуть, що першою жертвою війни є правда. Однак твердження не зовсім коректне – правда помирає вже до її початку.

Ще три книжки Олеся Бердника

Збірка «Марсіанські зайці».

(за книжкою: Олесь Бердник. Марсіанські зайці. — Київ: Дитвидав, 1962. — 48 с.)

Міжзоряна Нянька

Ідея твору: робот, який в результаті нещасного випадку з пілотами міжзоряного корабля має доглядати їхніх немовлят.

Враження: нічого фантастичного, крім ідеї, але чудово показано «механістичне» сприйняття людей та їх потреб. Наприклад, вибір імен для дітей. Робот цим не переймається: «Того, що був трохи темніший, назвав Ікс. Того, що світліший, — Ігрек». Крик зголоднілих дітей пояснюється так: «Їхня система потребує енергії. Маленькі люди вимагають живлення». Діти поїли і заснули – робот відзначив для себе: «Їхня система забезпечена енергією. Тепер настав час засвоєння». Читається легко і весело. А ще наприкінці твору «десятки вчених вилетіли швидкісними повітряними лімузинами до Паміру». От така дитяча фантастика.

Переплигував калюжу – втрапив у болото

Українське прислів’я, винесене у заголовок, щонайкраще описує ситуацію, в яку я втрапив зі збіркою Олеся Бердника «Лабіринт Мінотавра». Поясню, чому. Як пам’ятаєте, після християнських книжок Франсін Ріверс (написаних російською) вирішив трохи поновити своє чуття української мови, почитавши щось українське чи у гарному українському перекладі. Зупинив свій вибір на кількох збірках Олеся Бердника – чув про цього українського письменника давно, та й трохи фантастики для різноманіття не завадить. Але замість двох плюсів отримав два мінуси.

Перший – мова. Вона й справді чудова. Чого варті лише такі питомо рідні, але чомусь маловживані слова як «пустунка», «передсвітання», «чатові», «сторожко» (обережно), «буйнолистий», «щупальця-мацаки». Іноді вони складаються навіть у неймовірно рідні речення, як от «Стріла пам’яті клюнула в мозок, розколола запону забуття». Та водночас доволі й русизмів: «мука» (борошно), «чечевиця» (сочевиця), «жди» (чекай), «влюбився» (закохався). Не знаю, це власні слова Олеся Бердника, чи вони привнесені редакторами-«споріднювачами» (завданням яких було максимально наблизити українську мову до російської), але враження трохи зіпсоване.