Переплигував калюжу – втрапив у болото

Українське прислів’я, винесене у заголовок, щонайкраще описує ситуацію, в яку я втрапив зі збіркою Олеся Бердника «Лабіринт Мінотавра». Поясню, чому. Як пам’ятаєте, після християнських книжок Франсін Ріверс (написаних російською) вирішив трохи поновити своє чуття української мови, почитавши щось українське чи у гарному українському перекладі. Зупинив свій вибір на кількох збірках Олеся Бердника – чув про цього українського письменника давно, та й трохи фантастики для різноманіття не завадить. Але замість двох плюсів отримав два мінуси.

Перший – мова. Вона й справді чудова. Чого варті лише такі питомо рідні, але чомусь маловживані слова як «пустунка», «передсвітання», «чатові», «сторожко» (обережно), «буйнолистий», «щупальця-мацаки». Іноді вони складаються навіть у неймовірно рідні речення, як от «Стріла пам’яті клюнула в мозок, розколола запону забуття». Та водночас доволі й русизмів: «мука» (борошно), «чечевиця» (сочевиця), «жди» (чекай), «влюбився» (закохався). Не знаю, це власні слова Олеся Бердника, чи вони привнесені редакторами-«споріднювачами» (завданням яких було максимально наблизити українську мову до російської), але враження трохи зіпсоване.



Другий мінус виявився значно вагомішим. Мова про антихристиянські мотиви творів цієї збірки. Так сталося, що останнім часом намагаюся читати переважно християнську літературу, а тут прогадав. Хтось дорікне: слід уважніше читати анотації, але ж від пригодницько-фантастичних повістей для середнього та старшого шкільного віку нічого подібного не очікуєш. А можливо, це був своєрідний компроміс для автора, аби пробитися у друк (в мережі натрапляв на закиди Олесю Берднику за схильність до подібних компромісів). Та попри все, книжки прочитані – тож можу хоча б застерегти наступних читачів.

Почнемо з першої повісті – «Лабіринт Мінотавра». У її основі – життя грецької філософині (поступка фемінітивам у Вікіпедії), математика й астронома (тоді чому не математички й астрономині?) Гіпатії Александрійської, вбитої розлюченими фанатиками-«християнами». Твір читається досить важко, пересичений різноманітними філософськими течіями і уявленнями, тож навряд чи буде цікавим більшості сучасної молоді. Та й у часи написання, наскільки я розумію, значною подією в літературі не став. Але автор беззаперечно протиставляє всій цій стародавній мудрості неуцтво догматичного християнства. Читаємо: «Сунеться звідусюд навала неуків-християн, диких, жорстоких фанатиків, і згасають вогні еллінських мудреців». Відчули плавний перехід в одному реченні від неуків через дикість до жорстокості? Насправді з цією історією не все однозначно. Хто захоче дізнатися більше – раджу почитати статтю про Гіпатію з російської Вікі, там це питання висвітлюється значно докладніше. У тому числі – й про повне неприйняття більшістю християн такого способу вирішення світоглядних, наукових чи навіть політичних суперечок.

Але автор іде ще далі, тож читаємо: «Голгофа внесла в дух людей покору. Освячується сама ідея, і спротив рабству оцінюється, як богоборство. Це виховає страх і сформує рабські душі в грядущих поколіннях». Не знаю, наскільки глибоко розумівся Олесь Бердник на християнстві (особливо – у православному тлумаченні), але цей уривок свідчить, що орієнтувався він у цих питання не дуже. Насправді Голгофа – символ не рабської покори, а добровільної жертви. І християнство не закликає залишатися на рівні «рабства ім’ям бога», а спонукає ставати Божими дітьми. Сомн мучеників заперечує закиди автора у «вихованні страху й формуванні рабських душ». Тодішні християни (тепер уже без лапок) у більшості ситуацій, де можна було порятуватися рабською покорою, виявлялися значно сміливішими і непоступливішими за своїх катів.

Але верх авторського цинізму – фраза «В тобі путь, істина і життя». Навіть далекі від християнства люди вже знають, що насправді це пряма цитата Христа «Я є путь, і істина, і життя» з Євангелія від Іоанна (Ів. 14:6). Тут і коментувати нічого...

Друга повість («На святому вогні спалимо розлуку») переносить нас у прадавню Русь, що теж дає благодатний ґрунт для протиставлення «нового» християнства і «рідного» язичництва. Так з’являються фрази: «Чи можливо, щоб син Яр-Дива або Перуна був убитий людьми? Чи він дав би себе на глум своїм створінням? Адже одне лише гримотіння Перунових блискавиць змушує людей принишкнути в своїх притулках! Ні, ні, то вигадки дурних людців, котрі жадають і богів принизити до своєї мізерності!». Знову те ж нерозуміння суті Христової жертви і Божого приниження заради звеличення людини. До слова, в одному з матеріалів про українське гуманістичне об'єднання «Українська Духовна Республіка», провідником якого був Олесь Бердник, прочитав влучну фразу "На зборах ставало все менше хоругов і все більше віночків". І хоча цей твір було написано раніше, певна прихильність автора до "золотого віку язичництва" відчувається.

На завершення – ще одна цитата: «Ви, люди, ніколи не посмієте сягнути в небо. Там — житла богів, перед якими люди безсилі... І вони довіку кланятимуться богам і служитимуть їм. Ви — лише раби для богів, що дали вам життя й розум». От так от. Добре, що хоч у цьому творі від християн ніхто не постраждав.

Як висновок: прочитання творів не принесло жодного інтелектуального чи емоційного задоволення. Лише допомогло згаяти час у дорозі. Якщо цей критерій для вас є визначальним – можете почитати. В іншому випадку – пошукайте щось придатніше.

А я з певним острахом беруся до наступної збірки Олеся Бердника. Що з того вийде – читайте вже у наступній публікації.