Показ дописів із міткою Глазовий. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Глазовий. Показати всі дописи

30 серп. 2011 р.

Павло Глазовий

СіченьЛютийБерезеньКвітеньТравеньЧервень
ЛипеньСерпеньВересеньЖовтеньЛистопадГрудень

Павло Прокопович Глазовий,
що народився тридцятого серпня 1922-го року, писав:


Мова величава
*****
Якщо в нашiй безталаннiй мовi
Набереться двiстi тисяч слiв,
То за кожне українське слово
Вже поклали сто голiв...

Нашу мову величаву
Чуємо не всюди.
I не мова винна в цьому -
Винуватi люди.

Не вживеться щира мова
З кволими рабами,
В яких думка на припонi,
Язик за зубами.

У чиновницьких чуланах,
Де столи дубовi,
Де неволя i сваволя,
Тiсно нашiй мовi.

По крамницях та пивницях,
Де й повiтря п'яне,
Гасне, в'яне слово наше
Степове, духмяне.

Не для "куплi" мова наша
I не для "продажi".
Не для того, щоб базiкать
На ледачiм пляжi.

Наше слово не ввiбгати
У сухi трактати,
Щоб лакейством хлiба кусень
Пiдло заробляти,

Щоб брехати, щоб дурити,
Забивати баки,
Позичаючи нахабно
Очi у собаки.

На зачовганих асфальтах,
Де смолою пахне,
Наше слово крила губить,
Наша мова чахне...

Дуєль
*****
Бредуть хлопчаки жовтороті.
Між ними патлатий "чувак"
Бряжчить на дешевій гітарі
І каже кумпанії так:

— Послухайте штучку, реб'ята,
На давній ізвєсний мотив.
Його я злегка подісправив,
А строчки нові сочинив.

"Любил я красотку дівчонку
З кудрями волос до плеча.
Ми чувства свої не таїли,
Була в нас любов горяча.

І жив я своєю любов'ю,
І бреділ лиш нею одной,
Но вот прицепився к дівчонкє
Какой-то чудак доходной.

Нахального етого типа
То здєсь ми встрічали, то там.
За милой моєю дівчонкой
Ходив охломон по п'ятам.

Однажди в саду ботанічном,
В той часті, де сосни та єль,
Застукав я етого типа
І визвав його на дуєль.

Оружія ми не імєлі,
Но нас воспаляла любов.
Ми рвали друг другу одьожу
При помощі рук і зубов.

Когда ми дуєль завершили,
То билі в чом мать родила.
Любов ти, любов удалая,
Ах вот до чего довела!"

Розсипав слова, як полову,
І весело, гарно йому.
Кому окалічено мову,
Спотворено й душу тому.

Здрастє, мама родная!
*****
Син поїхав з дому та й прожив у місті
Більше як півроку, днів, напевне, з двісті,
Він в село вертається, з матір'ю вітається:
— Здрастє, мама родная! Как здєсь поживається? —

Мати гладить сина по рудому чубчику.
— Як це ти балакаєш, любий мій голубчику?
Наче й не по-нашому, наче й не по-руському, —
Більш на те скидається, що по-малоруському. —

А синок відказує: — Ти, маманя, тьомная.
В нашом положеніє разниця огромная.
Я живу у городє, ти всьо времня в полі.
Как тут-здєсь розтумкаєш, что-чево і што лі?

*****
Серед ночi Київ
Криється туманом.
Розмовляє вiтер
З бронзовим Богданом.
- Облiтав я, каже, -
Вулицi всi чисто.
Як змiнився Київ,
Це прадавнє мiсто!
Де вiтри гуляли,
Там новi квартали...

А Богдан зiтхає:
- Що там тi квартали...
Нинi i кияни
Зовсiм iншi стали.
Я сто лiт на площi
Днюю i ночую,
Але дуже рiдко
Рiдну мову чую.

Кухлик
*****
Дід приїхав із села, ходить по столиці.
Має гроші — не мина жодної крамниці.
Попросив він: — Покажіть кухлик той, що з краю. —
Продавщиця: — Что? Чево? Я нє понімаю.
— Кухлик, люба, покажіть, той, що збоку смужка.
— Да какой же кухлік здєсь, єслі ето кружка. —
Дід у руки кухлик взяв і нахмурив брови:
— На Вкраїні живете й не знаєте мови. —
Продавщиця теж була гостра та бідова.
— У мєня єсть свой язик, ні к чему мнє мова. —
І сказав їй мудрий дід:
— Цим пишатися не слід,
Бо якраз така біда в моєї корови:
Має, бідна, язика і не знає мови.

*****

СіченьЛютийБерезеньКвітеньТравеньЧервень
ЛипеньСерпеньВересеньЖовтеньЛистопадГрудень